Вічні персонажі
Є такі люди, які здаються вічними. Вони просто мають бути завжди.
Ви самі можете дорослішати, виростати, змінюватись, а вони – ні.
Вони не повинні нікуди зникати, з ними не може нічого трапитись, і вони не можуть ніколи померти – ось головний підводний камінь, об який ви, на манеру Титаніка завжди вріжетесь, якщо у вашому житті є такі люди.
Вони – такі собі особливі персонажі. Так, персонажі!
Володька був нашим сусідом - алкоголіком. Таким собі мирним і веселим алкоголіком.
Він не змінював одяг і зачіску, але часто змінював настрої.
Тоді шукав пляшку, а під вечір його можна було шукати під будь-яким сусідським парканом.
Найчастіше його дружині говорили
- Йди Володьку забери, він біля Микитюків лежить.
А коли дружина намагалась затягти його додому, то не п’яний чоловік, а саме вона виглядала як посміховисько.
Бо п’яний Володька був звичним явищем, для усіх, хто жив на нашій вулиці - це було нормально, ніби так і має бути. Наприклад, як сніг взимку. Все ок.
Проте всім було цікаво подивитись.
- О, Володька знову напився! – казала бабуся, І ми збігались до вікна, кутались у важкі запилені штори, щоб знадвору не було видно, і спостерігали, як він, гублячи взуття – плентається додому. Ой же ж весело!
Але одного дня його не стало. Він навіть нічим не хворів,
просто не прокинувся зранку, і все. Ніхто не вірив!
Блять, такого не може бути! Персонажі вічні! Ви пам’ятаєте?
Я вам про це говорила? Ніхто не вірив, і всі бігли подивитись.
А коли переконувались в цьому, в середині щось надламувалось.
Ніби приходило усвідомлення того, що вони – такі самі персонажі,
а персонажі, о боже, помирають, і вони також можуть не прокинутись одного дня.
Тож тепер враз всі засумували, почали згадувати тільки хороше,
наче поганого й не було зовсім. От наприклад дідусь, затятий гравець в карти, згадував, Як вони збирались літніми вечорами, під тьмяною лампою,
об яку вбилось незліченна кількість нічних метеликів, і різались в дурня.
Володька грати ні чорта не вмів, зате вмів розвеселити вся чоловічу компанію.
Так і сипав жартами…
Бабуся згадувала, як щоранку вона виходила порати свиней, а він кричав їй через паркан
- Ну, як там Нінуля, твоя Мальвіна, добре їсть?
У бабці, до речі, звичка всіх свиней називати Мальвінами і Піратами. А ще – розмовляти з ними, зачинившись в сараї. Так починався кожен її ранок.
Тепер все буде інакше. Більше таких ранків не буде!
Мама згадувала, як він називав її Лялькою.
- Прівєт, Лялька! – махав рукою зі свого зеленого велосипеда. В цьому не було нічого інфантильного і дитячого. Так було все життя! Скільки вона пам’ятає. А тепер моя мама буде просто Наталкою. Для всіх.
А я пам’ятаю, як ще була малою, він садив мене на плечі, і ми ходили вулицею туди-сюди, рахували зірки, і крали черешні в Дишлюків. Бо чужі черешні завжди смачніші.
Ну, Дишлюки знали про ті дитячі витівки. А для мене то була справжня таємниця. Маленький злочин. Від якого трусились колінні чашечки.
А ще я готувала для нього найсмачніші пісочні пасочки.
І він їх їв так, наче по – справжньому. Може ховав пісок до кишень. Не знаю.
Тому що мама, коли їла мої кулінарні збочення, несла ложку ніби до рота, але потім викидала все за спину. Ще ми ловили хрущів в травні…
І ще, і ще, і ще….. І ще
я пам’ятаю, як він плакав, коли помер волохатий Джон. І я плакала. Ми плакали. Всі.
04.06.2009 (Київ)
ID:
132951
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 07.06.2009 13:55:42
© дата внесення змiн: 07.06.2009 13:55:42
автор: Наташа Воронова
Вкажіть причину вашої скарги
|
