Я, нарешті, стала іншою.
«Вибач, я більше не буду. Ти ж знаєш, що я не змушую тебе розривати стосунки з нею, просто хочу, щоб ти дізнався, що на світі є людина ,яка теж тебе теж сильно цінує.»
Я написала останнє речення та вийшла з мережі. Звісно, розумію, що не буде усе так, як хотілося б мені, що не зможу бути поруч з тобою і розділяти радість, не зможу бачити блиск твоїх щасливих очей і чути щирі слова кохання, які адресовані мені.
У тебе зовсім інше життя, ти подарував своє серце їй, іншій, чужій та незрозумілій для мене і такій близькій для тебе. Кожного разу зустрічаю ваші закохані погляди та стиснуті , напевно, назавжди рука в руці. Зупиняється серце, коли наші погляди зустрічаються…
Де я була раніше? Я жила своїм життям, не відчуваючи болі, зради, печалі і , звісно, страху, зустрічаючи на своєму шляху перехрестя, але, повертаючи назад, я зустрічала стіну мовчання.
Тепер усе змінилось. Це ти . Це ти змінив мої погляди на життя. Ти дав мені віру у те, що все ще може змінитися. Ти, саме ти змінив мене, мій внутрішній світ.
Знову увімкнула комп’ютер. 1 непрочитане повідомлення : «Ти знаєш, що я відчуваю те саме, що і ти. Але я не можу так просто відпустити те, що так міцно тримаю зараз у руках. Ти знаєш, що вона повернула мене до життя.»
Мої очі одразу наповнились солоними від болю слізьми. Чому ти все ще звертаєшся до мене, чому кожного дня я отримую усе нові і нові листи, чому чую твій голос у телефоні, чому я не можу тебе забути? Чому?
Ви ніколи не задумувались над тим, чи здатна людина пожертвувати своїм життям заради кохання? Я вважала, що не зможу. Але зараз для мене це навіть не страшно, адже я не можу уявити своє майбутнє без тебе. Його немає.
Знайома мелодія дзвінка змушує мене відірватися від думок. «Adaniedel» - так твій номер записаний у моєму телефоні. Чомусь вперше не хочеться з тобою розмовляти. Мій погляд вкотре зупинився на вислові «Так буде не завжди». Ці слова перестали мене надихати.
Вмикаю плеєр, одягаю куртку, взуваю кеди та виходжу на оповитий осіннім запахом двір. І знову самотній тихий парк, безлюдне місто, та стоптані стежки…
Відкриваю повідомлення : «Знаєш, я не думав, що мені буде так важко без спілкування з тобою». Навіть не знаю , як реагувати. За три дні змінилось усе: починаючи від настрою та закінчуючи поглядами на життя.
Я йду самотньою вулицею по кам’яній бруківці. У знайомому парку знаходжу вільну лавку, таку знайому і, напевно, улюблену. Ту, яка потрібна мені зараз. Це саме та лавка. Ти тоді , напевно, не зміг знайти приводу для знайомства і банально запитав, як пройти до бібліотеки. Це був перший раз, коли я засміялася за останні декілька тижнів.
Осінь…Я люблю тебе. Люблю за шурхіт листя, за твою таємничість і містичність, за пташині ключі в небі, за холодне повітря, яке змушує тремтіти від холоду, але зігріває душу, за те, що ти надихаєш мене на написання віршів, за спокій, який часто супроводжується сумним настроєм , або його відсутністю, за привід поплакати. Чомусь саме восени починає відроджуватись моя душа і сильніше стукає серце. Від самої згадки про тебе стає тепліше. Я завжди зустрічаю тебе наодинці із самою собою, з навушниками у вухах та слізьми на очах. Іншою я тебе не уявляю…
Сьогодні зранку прокинулась і зрозуміла, що мені ще ніколи не було так важко без тебе. Я беру телефон і шукаю в записнику знайоме ім’я «Adaniedel», до цього часу не запитавши у тебе , що воно означає.
Я вагаюсь, але серце переборює розум і я чую знайомий голос, який зустрічає мене не словом «привіт»,а словом «вибач»,яке так важко сприймається. Вперше мені не захотілось плакати.Наступною реплікою з твого боку була : «Нам потрібно негайно зустрітись і ти сама усе чудово розумієш.»
Саме цієї репліки я найбільше боялась, хоча досить часто уявляла нашу зустріч, але не за таких обставин. Я просто поклала слухавку. Я слабка. Проста слабка та беззахисна дівчина, яка не може змінитись, яка потребує опіки. Це все , що потрібно було мені. Мені потрібно було лише зрозуміти те, що я не в змозі і декількох днів прожити без твого голосу. Це був виклик моїй силі волі. І ти програла, вибач. Я зрозуміла, що сама тебе уникаю, хоча так хочеться побачити обличчя, згадуючи яке , я плачу кожну ніч.
Кажуть , відстань убиває почуття. Але чи так усе? Відповідь невідома. Але коли ми розмовляємо по телефону, ти кажеш, що чуєш, як сильно б’ється моє серце…
Чергову ніч зустрічаю зі слізьми на очах. Здається, що їх було так багато, що зараз не відчувається їх солоний смак. Я помічаю, як повільно плине час без тебе. Ти зник. А я не вірю. Не вірю, адже ти сильна людина, ти не відступиш та йтимеш до останнього, щоб добитися своєї мети. Жаль, що ти не встиг мене навчити цьому.
Неочікуване повідомлення змушує відірватись від сну та взяти у руки телефон, який є єдиним свідком кохання, звісно, крім нас самих. «Я чекатиму на тебе сьогодні у парку, на нашому місці о 17.00.Цілую.»І звідки у тебе з’явилась впевненість у тому, що я прийду? Вперше за декілька тижнів я не відчуваю страху. Можливо , я просто втратила віру у майбутнє, а ,можливо, я навчилась бути досить самостійною, щоб боятись таких речей. Найважче із усіх речей зрозуміти самого себе, адже як тебе будуть розуміти інші люди, якщо ти не відчуєш своєї душі?
Знову іду по бруківці. Відчуваю запах опалого листя. Люблю великі міста. Лише там ти можеш загубитись серед людей. У кожного свої справи, усі кудись поспішають і лише ти ідеш і спокійно спостерігаєш за всім цим божевіллям. Ти відчуваєш себе маленькою піщинкою, яка нічого не значить, яка не несе ніякої відповідальності , а просто віддається руху, який веде тебе у невідомість.
Ну ось, ще декілька кроків і я побачу тебе. Не знаю чому я наважилась прийти, напевно, відчула як тобі погано. Можливо, це наша остання зустріч. Та все залежить лише від нас самих. Зупиняюсь. Залишилось лише декілька кроків, які відділяють мене від тебе. Самих важких та страшних кроків у моєму житті. Серце починає вибивати дурну мелодію. Я починаю розуміти, що просто хочу , щоб ти був щасливий. Не обов’язково зі мною. Можливо саме у цьому і заключається кохання…
Одразу кидається у вічі твоє занадто бліде обличчя, на якому темі очі стають ще більш виразнішими. Ти не усміхаєшся, а значить розмова буде серйозна. З-за спини ти дістаєш букет рожевих тюльпанів. Невідомо де ти їх узяв, адже зараз осінь.
-Привіт, - ледь чутно промовив ти, - я знав , що ти прийдеш. .Тримай , це твої улюблені.
Ти так близько, але водночас так далеко. Як важко розуміти, що ти поруч зі мною, але не мій.
-Привіт. Дякую, але не потрібно було купувати.
-Я хочу подарувати тобі хоч маленьку, але радість. Хочу хоч раз побачити усмішку на твоєму заплаканому обличчі.
-Вибач, що не брала слухавку, адже ти знаєш, ,що мені боляче розуміти , що ти поруч з нею.
-Це ти мене вибач, - ти береш мене за руку та легко стискаєш її своєю, ніби відчуваючи , що зараз я захочу піти, - я не можу бути з тобою, ти це чудово розумієш. Але щось змушує мене тобі телефонувати. Мені важко без тебе. Але ЇЇ теж я не можу покинути. Я знаю, як важко тобі, але уяви собі як зараз мені. Я звик до неї. Я повністю залежний від неї. Якби ти знала, як мені хочеться усе покинути і кинутись до тебе, бути поруч з тобою, цілувати твої вуста та зігрівати у холодний вечір.
-Я не можу більше так. Я намагаюсь тебе забути. Але це неможливо.
Ти міцно-міцно стискаєш мене в обіймах і пошепки кажеш:
-Я тебе кохаю
Навіщо ти це сказав? Я найбільше боялася почути ці слова від тебе. Чому завжди дружба між хлопцем та дівчиною закінчується саме цими словами? Ти не мій. Ти чужий.
Я не знаю скільки часу ми стояли так: мовчки та не поворухнувшись ні разу. Раптом ти підняв обличчя та поглянув мені у очі.
-Я завжди буду поруч. Ти тільки вір у це. Не зважай на інших, не слухай нікого, лише своє серце. Просто живи, хоча б заради того , щоб я міг бачити твою усмішку і до болі знайомі очі, які так часто заповнені слізьми. Я живу лише для того, щоб чути твій голос, який завжди підбадьорює мене.
-А як ВОНА? Що ти будеш робити? Я усюди бачитиму вас разом.
- Ти знаєш, що я кохаю лише тебе, але не так легко позбутись минулого, яке усюди тебе переслідує.
- Але ж вона не минуле!
- Ні , вона минуле, але наслідки цього минулого не залишають мене і зараз.
- Тоді тобі потрібно прощатися з майбутнім. Вибач.
- Але моє майбутнє це ти.
- Саме це я мала на увазі. Навіщо ти просиш мене бути поруч з тобою, якщо сам не маєш змоги бути вільним?
-Так, я належу їй , але моє серце у твоїх долонях. Пробач, що я не можу кохати тебе так сильно, як ти мене. Я не можу тебе відпустити , адже жалкуватиму про це усе життя.
-Відпусти. Відпусти, нехай я забуду твої очі, твій голос і слова, які ти мені щойно казав.
-Не можу. Я хочу бути поруч з тобою, розділяти радість, витирати сльози на твоїх очах.
Я відчула дотик губ. Несподівано, неначе блискавкою ударило в серце щось важке і водночас таке довгоочікуване.
-Я кохаю тебе,- знову промовив ти і стиснув мене ще міцніше у своїх обіймах., - я нікуди тебе не відпущу, завжди буду поруч.
Ти знову витираєш сльози на моїх очах та цілуєш. Навіть не можу уявити, що буде далі. Майбутнє змушує нас розпрощатись із минулим та теперішнім. А мені цього так не хочеться.
Навіть не знаю скільки пройшло часу, коли я повернулася додому. Знову у пам’яті прокручувала відрізки нашої зустрічі, які зігрівали та водночас охолоджували моє і без того слабке серце. На телефон прийшло повідомлення: «Не забувай, що я думаю про тебе кожну хвилину мого життя.Adaniedel.»
Як все-таки хочеться бути поруч з тобою, відчуваючи тепло твого тіла, погладжуючи світле волосся, віддаючи тобі свою душу. Так хочеться бути впевненою, що ти завжди будеш поруч. Жаль, та цього ніколи не буде.
Мене будить знайома мелодія:
- Привіт , сонце ,- ледь чутно лунає твій голос у телефоні ,- вирішив побажати тобі доброго дня.Ти не уявляєш якою довгою була ця ніч для мене.
- Дякую, я вже сумую за тобою. Ти зайдеш сьогодні до школи?
- Не впевнений, але я не можу уявити цей день без тебе. Кохаю.
-Я теж кохаю, ще раз дякую.
Я часто приходжу у школу перша. Вмикаю світло, повільно роздягаюсь і насолоджуюсь тишею та спокоєм.
- Привіт ще раз, - лунає твій голос у тиші, - вирішив зробити тобі сюрприз.
- Звідки ти дізнався? Я завжди приходжу перша.
Ти підходиш до мене і ніжно цілуєш, беручи мою сумку та ставлячи її на стілець.
- Це найприємніший ранок за декілька місяців.
Твій голос звучить у тиші, надаючи їй життєрадісного відтінку. І знову робиться тепло у душі, знову швидше б’ється моє серце.
- Тобі потрібно йти, а то зараз нас побачать. Я дякую за те ,що ти прийшов. І будь ласка, поверни мені серце, - з усмішкою сказала я.
- Тепер воно належить мені.
Ти міцно стискаєш мене в обіймах і цілуєш у губи, які охололи на осінньому вітрі.
Чому все завжди так складно? Чому ми завжди залежимо від інших людей, звикаємо до них, а потім не можемо уявити своє життя без них? Чому так важко самому собі зізнатися у тому, що ти – не ідеал і навіть сам себе часто не можеш зрозуміти? Але так хочеш, щоб зрозуміли тебе.
З кожним днем стає все важче. Я все більше відчуваю те , що ти розділяєш своє кохання на двох.
Сьогодні вечір у школі. Ти не запрошував мене, але я і сама знаю, що ти прийдеш разом із нею. Навіть не знаю, чи зможу все це витримати, адже йду лише для того, щоб побачити твою усмішку.
Ну ось і настав цей час .Ти сидиш поруч з нею. Тримаєш її за руку та усміхаєшся. Інколи ми зустрічаємося поглядами, буквально на секунду , але ВОНА закликає тебе повернутися до реальності. Якби ти тільки знав, як хочеться підійти до тебе…Але потрібно зібратися з силами, оскільки ти обіцяв , що це довго не продовжуватиметься.
Я сиджу в класі і заливаюся слізьми. Дякую подругам за підтримку. Ви справді завжди допомагаєте і я ціную кожну хвилину проведену разом з вами. Ще раз дякую за щасливі моменти. Ми сидимо і гріємось, тепер уже всі заливаючись слізьми.
- Можна зайти? – несподіваний голос змушує нас витерти сльози.
- Ми підемо ,- одночасно сказали подруги і ми зустрілись поглядами.
- Як ти тут опинився? До речі, нам потрібно серйозно поговорити.
-Ну, це вже я відчув по тону твого голосу, - кажеш ти, забираючи волосся із моїх очей, щоб витерти сльози.
-Вибач, але я більше не можу так. Ти сам чудово знаєш, чому я плачу.
- Але вислухай…
-Ні, спочатку ти вислухай. Я кохаю тебе. Ти знаєш, як багато важать для мене ці слова. І для тебе теж. Я не можу розділяти тебе з кимось іншим. Скажеш мені, коли ти станеш вільним. Але знай, що весь час, який ми не будемо разом, я буду думати лише про тебе.
- У мене не залишилось слів. Я піду, але я впевнений , що ми будемо разом. Ти повинна бути щасливою. Але якщо ти не можеш бути щасливою поруч зі мною, значить зайдеться хтось інший, хто цінуватиме тебе більше ніж я.
Ти поцілував мене у чоло. Отже, прощання. Я залишаюся у пустій кімнаті зі своїми думками, які колись все-таки зведуть мене з розуму.
Минуло два дні. Ні дзвінків, ні повідомлень. Волога від сліз подушка, мішки під очима, відсутність апетиту та висохлі тюльпани на столі, які кожної хвилини нагадують мені про тебе. Рука тягнеться до телефону, але щось стримує. Мені потрібно чути лише голос, лише слово, яке лунає з твоїх вуст.
Летіли дні, тижні, наші погляди зустрічались , але я одразу відвертала голову в пошуках причин, щоб тебе не бачити. Вважала, що час загоїть рани, дасть змогу забути минуле. Але я не змогла. Не змогла забути твоє обличчя, яке супроводжувало мої сни, твої очі, які я так часто зустрічала на вулицях, дотик рук, який давав змогу відчути тепло твого тіла. Ти не змінився. Залишився таким, яким ти раніше був. НЕ МОЇМ…
Стукіт у двері. Відчиняю. На порозі стоїш ти. Як завжди блідий.
-Вибач, що просто так тебе відпустив. Я розпрощався з минулим.
І ось ми йдемо, тримаючись за руки , уже по сухому асфальту. Нас огортає весняне повітря, наповнюючи легені запахом квітів. Рожевих тюльпанів…
2009 р
ID:
169093
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.01.2010 12:16:19
© дата внесення змiн: 31.01.2010 12:16:19
автор: Olesia
Вкажіть причину вашої скарги
|
