Вечір...Зівяле листя тихо шепоче в такт дощовим краплинам. На вулиці холодно, похмуро. Нагрітий за день асфальт «дихає», вбирає в себе всю прохолоду осіннього дощу. Не думаючи ні про що, йду вперед, назустріч невідомому. Весь Всесвіт тисне на мене всім своїм єством. Але з кожним кроком іти все важче. Скидаю свою вже мокру куртку, туфлі на високих підборах, і залишаю все на узбіччі – це мені вже непотрібне. Стає легше. І хоча я йду по пустій автомагістралі, тиск міста все ще дається взнаки. Вечірня сукня швидко промокла, із довгого розпущеного волосся вже давно стікають потоки холодної води, а босі ноги, жадібно вбираючи тепло прогрітого асфальту, покірно йдуть по розділювальній смузі автомагістралі... Не знаю, як довго я йду. Здається, минула ціла вічність. Скільки думок я розміркувала і жодна не дала мені надію. На що? Не знаю... Я не памятаю, як довго ще йшла, та згодом назустріч мені почали наближатися фари авто. Два засліплюючі вогні, що рухалися з шаленою швидкістю. Здалося, що це і є «мій шанс». Ні, я не звернула. Просто не захотіла. Весь світ здавався мені тоді огидним, низьким. Єдине, що я памятаю – це дальнє світло фар чорного BMW, виск гальмуючих коліс...і все... Здається, все... Краплини дощу змивали криваві плями з автомобіля, глуха біль слабо пробивалася крізь зростаючу пелену густого туману. І більше нічого... Я не звертала ні на що уваги. Єдине, що мене тоді цікавило, так це запах мокрого асфальту...
Прониклива розповідь !!! Дякую !!! 
