Ще такої весни не було
За останніх, напевно, сто років,
Щоб повітря дзвеніло, мов скло,
Від найлегших притишених кроків.
Сонце вирвалось щойно з зими
І, здавалось, борги віддавало.
І пекло. Лиш далекі громи
Щось тривожне й лихе віщували.
Придорожнього смак полину
У ранковій росі розчинився,
По сосні, пробудившись від сну,
Ніби сльози, збігала живиця.
Двадцять шостого квітня. Межа,
За якою ми іншими стали.
Не одна безневинна душа
Зникла в місиві полум'я й сталі.
Бушувало страшне джерело,
Ніби ракова в серці пухлина -
Мирний атом наставив жало
І здригнулась від нього Людина.
І принишкли поліські ліси,
Червоніла та сипалась хвоя;
Лиш янтарні іскринки сльози
Між сухою ховались травою.
...Через тисячі весен і зим
Тут янтар може хтось відшукає
І зостане здивований тим,
Що він так незвичайно сіяє.
В надсучасний подасться архів
Сторінки пожовтілі гортати,
Щоб узнати секрети віків...
Якщо буде кому ще шукати...
2005
І це вже факт. 
