Таке враження, що хтось вдягнув мені повязку на очі, взяв за руку і веде по густому лісі кудись, де не буде обовязків і калюж під ногами. Можливо до обриву? Я зовсім не проти...Я довіряю тобі навіть коли в мене щільно замкнуті очі.Ні, зараз я не готова зникнути взагалі. Я ще не бачила тебе. Дозволь мені зняти повязку з очей. Ні? Чому? а якщо кінець нашої подорожі десь там, де час не матиме значення.Там де буде просто відчуття невагомості і нас буде відкидати один від одного. Візьми сильніше мене за руку. Я не хочу щоб ти мене відпускав. Можна я дійду до того місьця мовчки? Дякую..Не хочется нагромаджувати тишу різними непотрібними фразами.Тільки не відпускай мене...
{Знову різні думки лізуть в голову...Звідки мені знати, що за повязкою саме він? Брррр.... Як холодно...Точно він.Куди я іду?Я незнаю.. Він знає...Цього напевно має бути достатньо.Можливо це майбутнє? Тоді чому в мене мають бути закриті очі? А якщо майбутнього не існує..Не в нас, а мене? Тоді все таки обрив. Ні краще б я померла від його рук...Тоді б я точно знала що останнім кого я побачу буде він. Я боюся знімати повязку. І не тому що побачу його,а тому що боюся не побачити. Дивно прада. Ой знов говорю сама з собою.
Здається прийшли.Я відчуваю його холодний поцілунок.
На прощання?!
Він розвязує повязку...Мабуть щоб бачила куди паду...! .Смерть це не найгірший варіант...
Я відкриваю очі...
І я бачу тебе
Тільки не зникай більше...
І не кажи що це все сон...швидше реінкарнація...
Нас двоє і я тебе кохаю... ́́
