Микола Зеров
Писав поезії,сонети і октави
Зеров-Поет-прекрасний неокласик
І показав класичний стиль злотавий
Куди Європи тягнеться так лик.
Його цькували за найкращі форми,
За франківський характер, за статті
Де пропагував класичні норми
В найкращому Вкраїнському шитті.
А що іще казать - він був Поетом
Й лишивсь в душі своїй таки естетом,
Щоб вдарити по злу. Він був із криці,
Бо в нім горів новий козацький дух,
Що ще у наших жилах не забувсь
Враз вийшовши з всесвітньої скарбниці.
*********
Пустий весь світ. Пусте росте світання,
Пустіють голоси птахів,яких нема.
Зникає у минуле те пусте чекання--
Росте усе але не знає що дарма.
Зникає світ і знову, як на подив, виростає--
Живе і крутиться, мов білка в колесі,
Мудрець пусті слова у книзі десь читає
Про чесність, подвиги і нові чудеса.
Зникає світ, який мабудь не зародився--
Він мрякне, та полинути не має назавжди,
Бо все вмираюче тут згодом відродиться,
Щоб ту дорогу в вічність милу віднайти.
*********
Душа пуста сидить у кволім тілі,
Нічого не існує—тільки пустота
Принижує ті звуки в чорнім піаніні,
Та тисне ось на неї сильна тіснота.
Усе несеться, крутиться, стоїть
У прірві праху, домовин і свічок…
Тут прапор смерті видно майорить
І Стікс вбирає в себе купи річок .
Душа за тим Стіксом, мов на роздоріжжі
Не знає як й куди собі піти –
Куди не ступить –стоїть на гірському підніжжі,
А дороги назад ніяк не може знайти.
Душа пуста сидить у кволім тілі ,
Нічого не існує-- тільки пустота,
Та душ багато знається на ділі,
Яке не подолає тая тіснота!
Микола Зеров
Поезія лилась в сонети і октави
А він писав так щиро ті вірші
Все ганблячи незрячих в паранджі
Що кликали не знать-якої слави
Його пісні неначе тая лава
Лились в чуттях до рідного коша
Щоб заспокоїлась невпоєна душа
Й постала вже нарешті із колін держава
Що ж іще казать-Зеров той був поеом
Лишився у літах паломником-естетом
Кохав смак мови й досконалі форми
Солодкую мелодику для чулих вух
Щоб заспокоїть свій козацький дух
В нездоланих у просторі класичних нормах
*****
Таких як Стус напевно і нема…
Бур’ян росте на полі всіх творінь.
Тут точить творчість холодом зима
Впродовж кількох мабудь тих поколінь
Нема хороших рим-розвіялись по полю,
Пусті слова слова без щирости лишились,-
Немов в п’янички,що не вийшов із запою,
Їх ноги добре ще не утвердились.
Чому нема—скажи о добрий люде?!
Чому пустир бездогляду зостався?!
Напевно всі чекають знову чуда,
Щоб хтось на ноги їм поміг піднятись.
Пам'ять
Верни до мене пам’яте моя
Василь Стус
Верни до мене пам’яте моя
Коли умру і ляжу у труну я мертвий…
Та жаль.Не принесу тим творам жертву,
Які створив за мого все ж життя.
Верни—не зникни! Повернись на землю
Де жив,де вчився,де складав Отцю молитву,
Де закладав я вперше лезо в бритву-
Де була перша хвиля,зрештою, мого буття!
Не дай душі безслідно відійти у вічність,
Дозволь вернутись після смерти в житність…
Згадай хоч раз-хоч на одну хвилину,
Щоб не піти безслідно на поталу смерти,
Бо світ цей розіб’є мені могилу
На полі війн ракет у новім герці…
*****
Ніде не бачу совісті у цій пустелі
В якій життя тактично день у день
Вистукує неправди дивні каруселі-
Де безнадія точить всіх упень
Де люди всі з неправдою вмирають у колисці
Де чути постріли чужого майбуття
Та їжі справедливости нема у мисці-
Яке ж тут котиться дурне життя!
І ти поволі думаєш собі ,гадаєш
В яке же пекло страшнеє попав
(Без цього досвіду ніколи не впізнаєш
де правда світла,а де неправди шал)!
Нема же правди,чесно,на сім світі-
Росте бур’ян буденних горя та журби…
Ми всі живемо і працюєм у цих сітях,
Щоб чесности знайти ковток води.
Відгомін долі
Світи несуться у мірилі долі,
Пробурюють до щастя часто довгий шлях
І хочеться здобути тільки трошки волі,
Щоб ще позаздрив наш сусідський враг!
І рветься серце до небес блакитних,
До сонця,гір і серцю дорогих хмарин,
Де ті дощі все ллються ненаситні,
Із космосу несуть усім страшний бери!.
Минає час якого часом і не було,
Проходить мимо пустки й віддаля
Все чути грім та тріск-ще не загуло
Це українськеє нове життя.
Проходить час якого ми не знали
й не будем знати філософської його мети,
Хоча недавно на Майданах величали,
Але до суті так і не змогли доцти. . .
Затишне місто
Дубове листя, терези купців, цигани
Щоденний гамір і щоночі вічні зорі
Б.-І. Антонич
Базари,ратуш,скверики у Львові
Так гомонять мільйоном різних голосів
І все це зміщується в часі так поволі,
Щоб злинути до Замкових старих горбів…
І знов іскриться раннє сонце з-під червоних веж
Десь чути крик і шуми на базарах,
А тому сміхові та радости немає меж
На вулицях,в театрах та тепленьких барах.
А місто в гаморі весь день оцей гуляє-
Там чуть сирени міліцейських та швидких,
І часто нам машини тут сигналять,
Та байкери гасають в мотоциклах навісних.
Все місто ниє у буденному стремлінні-
На стометрівці чути голос бідняка
Якого холодно минають різні покоління
Старих людей й скінгедів-чуваків.
Але увечері,коли засвічують вітрини,
Потроху та буденщина собі згаса
І їдуть люди всі потомлені додому й сині-
Товчуться у маршрутках втіснені разом.
А ніч у центрі тягнеться завжди недовго-
Для того є ті бари, ресторани, різні казино,
І всі вечірки принесуть тобі чогось нового
Для досвіду,який ти не поповнював давно.
Грань сучасности
Виростають нові нині покоління
На тій зруйнованій ТРУДОМ землі
Й ведуть народ до такого отупіння
В найбільшій у історії життя імлі
Цей крах епох веде до цього тління,
До льоду душ,що обростає білим шклом,
Які тим пузом кличуть ожиріння
І зла виверчують собі дупло.
А наші предки того тут не знали,
Та не сподівалися,що буде ще таке.
Вони вітали світло Бога для людей
Й найкращого для пращурів бажали
Життя,бо «щастя» иали ті колись не те,
Щоб світ цей зруйнувати для дурних ідей.
Суспільна нерівність
Нерівність рве із душ оту колиску,
Випалює бурштин із тих палких сердець,
Недолею постійно б’є по нашім писку
Мов бравий та несправедливий молодець
Нерівність шле служити нас Мамоні,
Його тим похотям,що з розуму зведуть,
Щоб слухали інстинктів та гормонів,
Які непавильно все сиплять людям путь.
Вона тривка і їй упертись важко,
Та треба в Бога кращого просить,
Щоб Той дав сили побороти в часі
Її нерівномірно дику і позірну суть…
Ми чуєм це постійно на відправах,
Але чомусь глухі мов діти ті глухі
І повсякчас життя це величаєм й хвалим,
Що загубили на шляху ми милих Вівчарів.
А Ті не сплять,а пильно нас шукають
По буднях тих несправедливих днів,
Та ми і далі по брехні блукаєм,
По стежечках обману,горя,мук існів.
Іван Труш
Він вмів творить прекраснії картини,
Які ішли з-під пендзля доброї руки.
Оці мазки,що клались легко щохвилини
До слави кликали найвищої роки.
А він лишався з серцем щирої людини,
Яка життя ішла в тернистих тих вінках;
Душа лишалась далі,мов дитина
І мріяла шукати долі у мазках.
Та він добівсь всесвітнього таки визнання,
його злюбили друзі щирі й вороги,
Однак не кинув в славі малювання
Оскільки мав у цьому він найбальш бажання-
Не кинути найкращі рідні береги,
Які плекав від ночі до світання.
Цикл «ОДЕСА»
*****
Молоденьке місто розрослося нам на славу
У міні-мегаполіс,де будують гарні кораблі.
Воно нікому,думаю,не здасться на потаву
Й не ступить на ворожі кляті капкани.
Одеса-край для моряків,студентів і рибалок-
Не знає втоми,хоч завжди кудись біжить
У вічнім ритмі простору,шалености і часу,
Щоб цікавіше було добрим людям жить.
І. Мова
Якась чужа є мова та російська
І завжди та дика та вкорінена у нас.
Її живучість вічно груба й лицемірська
Напевно далі буде нити повсякчас.
Та це не так.Вже нові покоління
Вторують українцям тут дорогу до зірок,
Бо всі дойдуть до щирого прозріння,
Щоб ще зіграти свій рідненький рок.
Ще нам всміхнеться сонячна Одеса
Й відкриє Батьківщині рідні стежечки,
Та візьметься за слово юна поетеса,
Щоб Україну із руїни знову піднести
ІІ.Пляж
Сьогодні сонце палить наші спини,
А вітер так лоскоче і дає снагу
Іти купатися у тім морському вирі,
Щоб втратити неспоєну свою жагу.
А хвилі так у трепеті гуляють
І б’ються об косу,об скелі,береги,
Та люди десь на пляжах тут куняють
Не знаючи ні болю,втоми,ні туги.
І всі неначе вже такі щасливі:
Цілуються,кохаються і слухають чайок,
Але думки чомусь завжди такі зрадливі
Шукають радости серед чужих жінок.
1.Світанок на морі
Іскриться зранку море в сонячнім промінні
І в хврилях рветься десь до пляжного піску,
А люди гріються насонці у новім стремлінні,
Та мимоволі вже готуються до сну.
Хтось коротає день у плаванні,читанні,
Хтось слуха радіо на пляжнім рушнику,
Хтось дивиться у даль для довгого літанні
І думає про вечір довгий в ліжнику.
А море далі б’ється хвилями об берег,
Розкидує скрізь бризги в білу пелену,
Щоб зготувати нині на смачну вечерю
Із водоростей гарних буру відбивну.
2.Кривавий захід
На захід сонце крокуя помалу,
заграва заграла оранджевим сном,
а море це синє так б’ється об вали,
з горизонтом все з’єднує червоним вином
вже пляж опустів і безлюдним лишився,
а сліди тих віків заграли у такт тій пітьмі
У сумерках тіні в деревах увились,
та зникли зненацька,мов осінь в зимі.
І сонце десь зникло…Причаїлось в Одесі,
покотило у даль-на захід туди,
щоб ще поскакати на блакитному плесі
й готуватись до зустрічі тієї зими.
А я все на морі в терпінні чекаю
на долю,на волю,на милу свою
і десь у віки вірша я черкаю,
щоб ще веселитись у мирському житті.
*****
Дівчата в Одесі на диво прекрасні-
Купальників купа лежить на гарячім піску,
А хлопці до них тут напрочуд є ласі:
Гуляти,товктися-це їм все до смаку.
Тепер всі у парах лежать скрізь на пляжі;
Цілуються,миряться,стрибають в воді,
У вирі м’яча так літають в упряжках-
Про майбутнє гадають у своєму житті.
При тому йде сміх,
і повсюди
є голос
Мов ярмарок тут, а не пляж розваливсь
І все у гармидер та хаос зчинилось,
Бо всі подають хаотичний свій голос
ІІІ.Вечірнє місто
Одеса ввечері прекрасна до нестями
Дає привіт місцевим й морякам
І проливає в світ усі веселі гами
Холодних й теплих гарних кольорів.
Бульвари вулиці кудись втікають
А монументи дивляться далеко в темну даль
Де маяків вогні все шастають-шукають
Корабельний парус що вкутався в вуаль.
І скрізь вогні виблискують в кришталі
Показують дорогу перехожим а стежки
Ведуть людей в історію скрижалей
Де будинки дивляться на нас віки…
А море тихо ніжиться у плесі
Дає дорогу кораблям на свіжу гладь-
Людей багато хоче бачити Одесу
Бо тут панує вічна чистота і лад.
Григорій Кочур
Якийсь феномен жив колись на світі,
Творив переклади незвичні,а вірші
Так стрімко лились у буття мерщій
Та проривались із цензурних чорних сітей.
А він співав безстрашно пташкою на вітті-
В житті був вийнятковим з-поміж солов’їв.
Він всі народи палко до Вкраїни вів,
Щоб ми пізнали частку цього світу.
І так невтомну працю Кочур не лишав,
Творив нові й нові пластичнії діла-
Хоч часто допізна за тим столом сидів
Й над кожним словом віддано все прів
Аж поки риму ту не осідлав,-
Така ось доля у цього співця була.
Історія творіння
Страшний був час…Страшне було правління,
У космосі неспокій скрізь все вирував.
Жилось не знати як тим сотворінням,
А час усе нещадно убивав.
Все билось в радости й страшній печалі,
А Космос так стогнав вже не одні віки
Й виписував на серці Всесвіту нові скрижалі
Історії творіння та своїх думок.
Та вітер далі все закручував планети,
Притягував до себе гаснучі зірки
І грав прекрасно на старих кларнетах,
Збираючи до горстки клапті пустоти.
Творилися світи,які не виживали,-
Росли та умирали не встигнувши прожить.
Вони буття правічного ніколи тут не знали,
Коли з гармонією так перлися дружить.
І так творився світ із гелію та водню-
Десь скупчувався в хмари та зірки.
А потім знов завалювавсь в безодню,
Ламаючи планети на малі куски.
Проти сучасности
Буття іде у творчости помалу,
Лиш я постаршав і зробивсь не той,
Та написав віршів уже таких чимало,
Щоб мати ворогів серед людей.
Життя іде ,а я все далі той романтик
Серед поетів,що так тягнуться в модерн,
Де субкультури пролітають повз нових галактик,
Де світ надвоє знов чомусь подерсь.
А я живу у дев’ятнадцятім сторіччі-
Лиш все те переношу на сучасний грунт.
Моя душа літає у далекім Межиріччі
І виплавляє з всього надміцний чавун.
Але сучасність б’є по тім обличчі,
Та не дає в найглибші ті заглибитисьсвіти
І тим душа страждає тут найбільше
Й пручається надалі в постмодерн іти.
Шлях перемог
Листопад-місяць той мінливий
Лиш робить перешкоди у гнилім житті.
Він завжди для людей такий брехливий
У своїм вітрянім страшенному витті.
Та ми несемо радість в вічний водограй,
Ростемо вбуднях сяючи в безодні
І думаємо,що відвідаємо щирий Рай
Завжди для нас такий природній.
Ми йдемо у майбутнє впевнено і гордо,
Несемо щастя в розмальованім мішку.
Ми мов співці-могутні барди
Шукаєм долі в довгому шляху.
А перед нас ліси,степи і гори
Сіяють подвигамиясно в майбутті,
За ними болота,пустелі та дрімучі бори
Так стеляться у вічному своїм бутті.
А ми йдемо вперед для перемоги
І битись рвемось впевнено у бій.
Ми будемо боротись до знемоги
Допоки виточать із нас життєвий лій.
9.11.2005 р. Львів
Українцям
Ви всі єднайтесь у новім чеканні.
Щоб Україна перестала так тужить,
Бо треба у новому світі добре жить
У щирім українськім згуртуванні.
Не треба врозбраті всяк час казитись,
Бо ворог спільний цього лиш чека
І треба воєдино нам усім улитись,
Щоб ворог спільний нас не подолав.
Єднаймось в праці і нових ідеях,
Пильнуймо нашу владу тую повсякчас,
Щоб та не зрадила у відповідний час,
Купаючись собі у вічних привілеях.
Пильнуймо все,заради чого жили,
Та мерзли на Майдані-символі отак,
За що кипіла кров у наших жилах,
Й того,кому сказали разом “ТАК!”.
29.10.2005 р. Львів
Із циклу „Гімн коханню”
Володар Всесвіту
Любов моя з роками не згасає,
А більш поширюється у душі моїй
І сила дивна в серце прибуває,
Та волю акумулює на діяльність – біль.
І я мотаюсь в вічному натхненні,
Несу життя в суспільному бутті,
Підношу світ з багна і до прозріння
Підштовхую людину з вічного гниття.
Але ті сили мають з часом розлетітись
І внести зміни в ладі на добро.
Я – мов Месія – нищу злії сіті,
Виполюю бур'ян і знищую Тавро!
Я – Вчитель Світу, Грізний Реформатор!
Я Князь Планети, Вічний Пілігрим!
Але Я справедливий й добрий є Диктатор,
Бо знаю Світ у тім потоці рим!
І в кожну душу можу Я заглянуть,
Здійснити мрії кожного з людей,
Та, навіть ті, що встигли швидко стануть –
Я швидко здійсню для своїх дітей.
І тим Я підкорю усі – усі народи,
Усі планети та галактики здаля,
Усі підуть за мною й нові моди
Знесуть стереотипи серед цього дня.
А все це робить вічнеє кохання,
Несе натхнення ці творить діла,
Підносить світ до дивного єднання
І робить інші казусні діда
14.03.2006 Львів Андрій – Ярий Яремко
В році Пса...
Новий вже рік товчеться за порогом
Та стука в наші двері кулаком, -
Нетерпиться йому так привітатися із гномом,
Та притрусити ще новим сніжком.
І що нам принесе – нам невідомо,
Але, гадаю, щастя, радість і тепло,
Багато друзів, грошей та знайомих,
Фортуну осідлає, щоби нам везло.
Можливо дасть квартиру. Непомітно
Знесе цензуру у моїх віршах,
Додасть ще трохи слави принагідно
Й розірве невезіння пополам.
Можливо передасть в четверті курси
З пристойними оцінками в житті,
Везтиме у простори незабутні,
Щоб дні тут не здавалися такі нудні.
А може...Що ще вигадати можна,
Коли бажань є тямуща тьма.
Собака ж правитиме в нас вельможна –
Тварина тиха, лагідна, м′яка.
*****
Революційний дух живе у нас надалі,
Бо живить та надія повсякчас,
Що ще ми зможем відійти від гнилі
Великої кучмістської доби.
А роки йдуть й не зроблено чимало,
Зневіра полонила душі поколінь,
Бо опозиція наставила тій владі купи палок,
Щоб кожен в владу кидав хоч зневіри тінь.
Але за рік не так багато зробиш,
Коли у тебе скрізь навколо вороги,
Коли між зрадливих союзників ти бродиш,
А серед депутатів розвелися дураки ?
Коли живеш на волі у неволі
Й боїшся дати відсіч своякам,
Коли женеш в погибель ту поволі,
Покинувши рішучість в посміх пиякам.
19.11.2005 Київ Андрій – Ярий Яремко
В бібліотеці
А день цей котиться помалу,
Вже сутінки крадуться під оце вікно,
Десь дюди із книжок виписують жимало
Й нанизують у пам’яти новий вінок.
Тут світла є багато на навчання –
Воно яскравістю горить у тисячах зірок,
Тут люди вчаться того виживання –
У світлости ми робимо тут перший крок.
Ми люди світла та книжкові діти
Несем знання у світле майбуття
І знаєм, де його в житті подіти,
Хоча не дінеться ніде оце знання...
А день цей котиться помалу,
Вже сутінки злітають на оце вікно,
Десь люди із книжок виписують чимало
Й нанизують у пам’яті новий вінок.
9.11.2005
Проти сучасности
Буття іде у творчості помалу,
Лиш я постаршав і зробивсь не той,
Та написав віршів уже таких чимало,
Щоб мати ворогів серед людей.
Життя іде, а я все далі той романтик
Серед поетів, що так тягнуться в модерн,
Де субкультури пролітають повз нових галактик,
Де світ надвоє знов чомусь подерсь.
А я живу у дев’ятнадцятім сторіччі,
Лиш все це переношу на сучасний грунт,
Моя душа літає у далекім Межиріччі
І виплавляє з всього надміцний чавун.
Але сучасність б’є по тім обличчі,
Та не дає в найглибші ті заглибитись світи,
І тим душа страждає та найбільше
Й пручається надалі в постмодерн іти...
Тринадцять
Коли тринадцятий минало,
Я пас в науці закордон.
Мені усього було мало –
Наука краща стала, ніж гормон.
Тоді я в Польщі добре розвивався
І ріс в знаннях нових своїх,
На психіці чужій я знався
Та розрізняв, де намічався гріх.
Я став цікавим до життя,
Амбітним, чесним і відважним,
Розважливим та здібним – не дитям
Хотів я бути, а поважним.
В науці за кордоном я відтак ожив,
Почав я вільно та просторо почуватись,
А на Вкраїні вчитель той морально бив
І не давав нормально розвиватись.
Однак у Польщі педагогіка не та –
Вона гуманна, добра й вельми чесна;
У неї вже инакша намічається мета –
„Ми маєм учнів тут чогось навчити”.
2006
У новім Році буде тут сутужно
І кров у ріки буйні потече,
А Кандидат в Єдині вирветься знов мужньо
Та знову демократію знесе.
Він битиме нещадно і нестерпно,
Звезе всіх дисидентів в Соловки
І правитиме вічно, а посмертно
Йому геройський орден подадуть.
Він вмиється у крови ненаситний,
Впиватися вік буде в радощах й теплі,
Бо ми програємо в оцій великій битві
Й укинуті ми будемо у карцери дурні.
І ми страждатимемо довго – довго ,
Аж поки мир нам знову не прийде,
Допоки щастя тут не прийде скоро –
Дорогу вірну радість все ж знайде.
Безістинна істина
Вже третій рік ми дружимо з тобою,
Несемо слово людям для життя,
Шукаєм розірвання світу з нелюбов''ю,
Підносимось до щастя втечею з гниття.
Ми ганимо чиновників за бруд і гроші,
Обізнаність пихату сховану у лід,
А хвалимо Закони світлі й Божі,
Щоб відійти до вічности – у Вічний Світ.
Ми лаємо неправду ту повсюди,
Ненависть ковану у сталі та багні,
Але не слухають нас ненаситні люди –
Багато в світ цей вилилось брехні.
Ми знаєм істину, хоча не уявляєм,
Які нас небезпеки кличуть з небуття,
Бо вічно в романтичности літаєм
Рвучи в собі непорване шиття.
Живемо в світі пристрасти й любови,
Гріхи йдуть в підсвадомість, а весна
Несе ту втіху купану у крови
Для тих, хто зачепивсь за гроші і закони,
Яких ще не писала крижана зима.
Та ми, не скурвившись, все дружимо з тобою
В четвертий рік ідемо у життя...
Ми ще не раз опинимось у бою
Посеред злости, лінощів, лайна!
Vanitas
Ми всі нечасто думаєм про щастя,
Бо гроші сиплють полиск руйнувань,
Й не знати, як воно колись минеться,
І пройде поміж наших чорних знань.
Ми в суєті не знаємо повік спокою,
Трясемось за багатства неземні,
Та тягнемо нещастя за собою, -
До смерти тихі – вічно мовчазні.
Ганяємось за славою отак повсюди –
Знаходим долі збиті черепки
І йдемо присоромлені повз люди
Шукаючи незнайдені іще зірки.
Ми думаєм, що гроші все пробачать,
Та з часом ті вбивають й на очах
Гвалтують долю, що за нами плаче,
Бо вогник совісти у нас давно зачах.
Ми робимось черстві, глухі і ненависні, -
Захланність розпирає зсохлий рот,
Валюта здобувається нечесно
І тягне душу в пекло за відстріл чеснот...
Як це було...
Життя несеться в буфонаднім карнавалі
І кличе до буття пасивних діячів,
Несе цей світ із замкнених підвалів
До світла, щоб писати знов вірші.
Бурлеск так сиплеться відтак навколо,
А ми у бубни втарабанимо буття,
Й підемо у танок, сформуєм коло –
Заглушим внутрішнє своє виття.
І вчворим балаган веселощів й забави,
Знесемо норми та відкинем у кювет!
Зберемо друзів й поговоримо вербально,
Щоб хтось вчергове вигадав новий сюжет.
Зламаємо табу й прорвемось в Рубікони,
Відійдем в п'яні стани кайфу майбуття,
Зайдемо у метро, в старі вагони
Й напишем нові вірші – це ж херня.
*****
Лекції йдуть так нудно сьогодні,
Усі позіхають, куняють та сплять
А дехто на парі, як завжди, голодний,
Жує ті канапки, й дістає з – під стола.
А люди все сплять з головою на парті,
Вживають книжки з філософським смаком;
Роздає хтось з азартом помічені карти,
Та торгує активно дешевим добром
Хтось мріє про гроші, дівчат і будинки,
Про сон, що утік ізлякавшись рання,
Про ті надзвичайні Геркулесові вчинки,
Про те, щоб у голову вкрадались знаня.
А лектор городить про великії речі,
Які пропускають студенти повз вух
І ми не несемо неправди до печі,
Але всі конспекти попалим в вогні.
Та дехто на дворі прогулює пари,
Й не хоче спішить на всі лекції так,
Бо на всіх ті студенти забили і в чарах
Андрія готують зустріти – ще б пак!
*****
Сьогодні гумор розпирає нашу пару
І Мошко заливає сміхом всіх і вся,
Та додає багато дров до того жару,
Й не знає де поділася межа.
Постійно нуду розганяє він, мов дурень
Й отак блазнює хлопець недарма,
Та ображає лекторів на парі здуру,
Що ці виходять зленькі із лайна.
А він ся тішит кожної години,
Та розливає дикий сміх на лекціях сумних,
Але нелегко нам обходиться людина,
Яка не розуміє доброти чужих.
Циганка
Гарна дівка. Гарно нині чеше
Про різні ідеали у житті,
Але насправді маску з себе теше,
Та йде пихато радо у гімні.
Я бачу офіційність, збайдужіння,
Обличчя кинуте в брехливість та гниття…
Ти йдеш, дитино , впевнено до тління
Та не дойдеш до того пізнання.
Тебе не знайдуть у старих готелях,
Бо ти гординею, мов мохом, обростеш
І ти не знайдешся в найкращих вже борделях –
Ти все продажно тихо обійдеш.
Мене таки дивують риси ті обличчя,
Коли вдягаєш маску для людей,
Й коли до всіх так солодко мурличеш
І опускаєш голову до тих грудей.
Мене лякає погляд навіжений,
Який сповняється жадобою грошей,
Яка ж ненависть кличе прокажену,
Бо ладна ідеали ти покинуть навмання.
11.04.2006
*****
Життя не знає правди. Все незмінно
Іде так монотонно день у день,
А люди нищать радість неодмінно,
Та кличуть із запою ту мігрень.
Ми бачим Справедливість зв''зану шнурками.
Любов повішану на гаках проклинань,
Як та Ненависть ходить поміж нами
Й спокушує зірвати з прірви гань.
Ми чуєм зойк Надії на розп''ятті,
Знаходим Віру вбиту й на очах
Маліє світ в безжальному сум'ятті,
Який так прагне кайфу і розваг.
*****
Фешовцю
Ці темні ночі без зірок на небі
Несуть прихований усім багаж,
Щоб потім спавдитись зненацька
при потребі,
Коли засвітить сонце на вітраж.
У снах гуляють добрі – злії духи,
Лякають привиди і креснуть упирі,
Й прокляті душі плачуть щонайдужче
Та просять помогти спокутувати гріх.
А ми ідемо далі в снах до праісторій,
Зникаєм в часі й просторі гуртом.
Ми бачим трупи, труни, крематорій,
Й абсурд театру краємо ножем.
Ми бачим цвинтарі жалобних церемоній,
Вбиваєм Бога в даний постмодерн,
Й зливаємось в десятках тих агоній,
Несемо сонцю надприродну смерть.
Ми мучимо усіх й себе у побрехеньках,
Та віримо у казки стріляних ночей,
Несемо службу часу в побігеньах, -
Скидаємо історію брудну з плечей.
Ми всі згубились в цілях на майбутнє,
Злякались істин складених основ,
Убили віру в щастя самобутнє –
І щоб підняти світ з багнюки знов.
Але ми далі губимось в шуканні,
Хоч рясно істин всіяно кнругом,
Які перечаться навзаєм при єднанні
І граються у битві тим багном.
*****
Треба чесними буть із собою
І для світа у чести прожить, -
Нам піднятись з колін над журбою
Та радість і щастя безмежно творить.
І нехай нам говорять про гроші,
Про рай ідеалів на кожнім шляху,
Та все на папері, неначе хороше.
Потрібно пробить крізь ту темінь глуху.
Нам потрібно як слід працювати
І без огляду просуватись вперед.
Все ж потрібно цей світ подолати –
Не зірватись із траси в еювет.
Нам боротись за наше майбутнє,
Не чекати постійно поблажок згори,
Бо мало із цього проб''ється могутньо
На путнє запалення святкових вогнів.
Присвята
А чорна біль пульсує в нашій крови,
Спустошує собою знищені серця,
Дає конання довге та поволі
Несе на Стікс – на вічнеє гниття!
Минуло двадцять років вже по тому,
А світ випльовує ще досі дикий пил...
Ти скажеш, що воно так – сяк минуло,
Але багато хто безжально швидко згнив...
І де той цвіт чорнобильський лишився ? –
Пустир зелений садить квіточки.
Та люд з будинків десь таки подівся
Залишивши свій дім та спогади гіркі...
Але ті спогади на серце це лягають,
Шукаючи сльозу в замріянім лиці, -
Мені тоді у Львові було, мов у раю, -
Вони ж палали смолоскипами в вогні.
І я лежав в колисочці спокійно
Не знаючи про сльози, горе, голоси.
Я бачив сни майбутнього так мрійно:
Про всі хвороби, що у нас були.
А люд терпів рентгенівське проміння
І мерли, мов комахи, сім’ї та близькі,
Однако инших, знать, вивозили з довкілля, -
Який ж це смак приховано – гіркий !
Такі ровесники6 і я, і той Чорнобиль,
Хоча родитись там та доля не дала,
А винні ті, хто Україну гнобив –
Инакше б катастрофи не було...
Березень 2006 Яремко Андрій – Ярий Львів
Четвертий
Цей світ у безнадійності звалився,
Заніс парад у Києві колись,
Та бета – хвилі теж там завелися
Й осіли в голови і далі понеслись.
Зламали скрізь природу і обійстя,
Знесли здоров’я людям нанівець,
Лишили всюди жовто – зсохле листя,
Та потягнули нам небажаний кінець.
Й пішли далеко за старі кордони, -
В Росію, Швецію і дику Білорусь...
Ми альфа й беті всю війну програли
В незнаній тупости не дуючи у вус...
А все могло іти не так погано,
Та повернути час – завдання не з простих...
Одненька кнопочка... і все кудись пропало,
І люди за тих тридцять подались...
Березень 2006 року Андрій – Ярий Яремко Львів
Чорнобиль
Було в Союзі так багато сподівань
На твою силу, розум і безпечність, -
Тобі всі вірили, на подив, без вагань –
Тебе хвалили за велику чесність.
Минулося .На самоті у пущі ти стоїш, -
Десь здалеку, на польовій дорозі
Видніються сліди машини із горба підніж
Й дорогу водно льодом скуту на морозі.
Нікому не потрібний, кинутий всіма
За ту одну помилку – за людей ти терпиш,
А тут дошкульна й лютая зима
Із півночі холодні хуги вертить...
Там станція стоїть і плаче, мов голодна –
Твоя дочка, а може заблукала лань.
Її будова чудна й неприродна –
Не Божа, а люциперська це дань!
Навколо нас ліси – мутанти світять,
Шалені дози все викручують в шляху,
Прихожих щедро і нещадно мітять,
Проводять з нами найжорстокішу війну...
Усе продовжиться іще десь вісімнадцять років,
Можливо більше (дав би Бог, що ні),
І, думаю, а скільки до чорнобильців зробити кроків,
Щоб ми нарешті виграли у тій війні...
2004
УБН
Я тільки правду знаю – більш нічого…
Я в правді жив і в правді виростав,
Старався не робить хоч краплі злого, -
Тому я серцем чистий світ лишав.
За волю України довго я боровся,
За неї мучивсь в тих концтаборах,
Хоча здобулась, та не обійшлася
Без мук, яких противник завдавав…
Схопили владу ті пост комуністи,
Почали розкрадати Батьківщину по шматках,
А вірі друзі до коритонька долізли
І зрадили ідею на очах.
Та й сина дух в невірних залишився, -
Колишнє КаДеБе готує воїв рать,
А українець самогоном знов залився
Й поїхав на чужину далі срать!..
Хотілось волі – правда не такої;
Хотілось щастя України, та у нас
Багато урків збайдужілих у запої
Звело усі зусилля у минулий час!
Але я переміг тих покидьків суспільства,
Я витримав у бою навіснім,
Я виліз переможцем із підпілля
І висипав у ґрунт зерняток сім…
20. 03.2006 Львів
Новатор
Реальний світ та нереальне існування
Несуть борги, обовʹязки в буття.
Комусь іде до сексу, збочення, вбивання,
Хтось раптом закричить не споєним виття.
І лізе вся планета знов на мене,
Затиснула так хвацько поміж коліщат.
Та далі тисне, дивиться гієна,
Бо вбити хоче море сподівань!
А я все борсаюсь у цьому затисканні,
Та вибратися прагну швидше із багна,
Яке немилосердно тягне у провалля
Де пустка дика, де немає дна!
Але я мужньо із багном воюю,
Шукаю виходу у дивний постмодерн,
Відтягую потужно злобнії кайдани.
Поборюю гарячку часу та мігрень.
І знов виходжу на цупкі простори.
Инакше дивлюсь з подивом на світ,
Несу ту перемогу вкутану у штору,
Доводжу справу до нових воріт.
13.03.2006
Книга
Педагогіці Волкової присвячується.
Студент і бібліотека – нерозлучні,
Та часто біла жертвою стає,
Бо студику, якому вдень так зручно
Небозі спокою нечасто вже дає.
Піде – покреслить та погне ту книжку,
Або ще гірше – знищить всі боки,
Чи десь зламає ненароком ніжку, -
Найгірше: вирве сторінки.
Напише ручкою якісь послання,
Олівчиком підкреслить гарнії рядки,
Але не чує той від книжечки благання:
„Не муч мене, не нищ і не пиши”.
І він з ненавистю цю книжечку мордує,
Коли у бібліотеку рідко в час зайде, -
Себе ж у задоволенні від мук чужих годує
Аж поки з книгосховища останнім не піде.
13.03.2006 Львів
Блюдолизам
Нечесні, злі, фальшивці в світі розвелися,
Паршиві люди хворі на лизню.
Ви покидьки суспільства всюди розбрелися –
Кишить від вас, мов мухами в багні.
Ви – блюдолизи, калоноси ласі й люті,
Не маєте повіки совісти в житті!
Ви Богом вже давненько призабуті –
Нещасні блазні сковані в брехні!
Ви скурилися задля власних задоволень
Пливете в хтивості по річці Лицемір!
Чужі ви до гуманних обговорень –
Так хочеться лизнути грошей кілька мір!
Ви такнете корисливо одному,
То другого похвалите в грісі,
А третього зженете, знать до гробу
Й візьмете гонорари на мільйон собі!
За власні втіхи радо блюдолизи,
За власну користь лізете в гівно!
Не тільки гроші вас псують, підлизи,
А різна користь кличе неземна!
Я люто ненавиджу ваші лиця! –
Ви – морди жаб, обслинені баблом!
Ви – мавпи дресировані грошима,
Що ласо закуповують собі диплом!
Скоти ви скурвлені у часі,
Замучені безправ΄ям в даний постмодерн!
До всього, ідіоти, будете скрізь ласі –
Вас чорт плюгавий так давно пожер.
20.01.2006 Львів
***
Залізний шлях все стелиться за мною,
А час в душі помалу в світ іде
І гнітить нас життя усе ходою, -
Незнане світло стелить у Едем.
Й у світлі цього я іду до скону –
Залізний шлях я орю в небутті,
Щоб в нім знайти якусь підпору, -
Щоб глибше зазирнути в істини оті.
І я блукаю в істиннім чеканні
Аби пізнати щастя від життя,
Але не можу. – З Богом йду в єднанні –
Я зможу побороти зла старе дитя.
5.02.2006 Львів – Сокаль
Андрій – Ярий Яремко
Невизначений тип
Я сам себе з часами не зумію
Втягти в життя та мало розумію
Незнану сутність у феномені своїм –
Чимдалі виростаю – все без змін.
Але все менше я про себе знаю
І чим живу, і чим у світ літаю –
Я десь існую у незнанім світі,
Та лину у свої великі сіті.
Себе ж боюся – лину в несвідомість
Та все заплутуюсь у сітях я натомість...
І знов лякаюсь тих страшних глибин,
Однако мучусь у продовгости хвилин.
Себе не знаю і не знатиму предовго,
Бо світ глибинний та занадто довгий,
Що я заплутався давно в собі
Й не знатиму чи дізнаюся про це в землі...
27.03 – 28.03.2006 Львів
*****
Життя без жінки є таке марудне,
Бездіяне, тупе й якесь миршаве.
Воно постійно гине, а мені все нудно...
А жінка робить це життя цікавим.
Вона, мов ангел, лине з праісторій,
Забарвлює цей світ у кольорі буття.
Без неї ми попадем в крематорій
Й не дійдем до нового пізнання.
А жінка грає роль велику у прозрінні –
Велику роль незнаного чуття.
Із ними чуєм в душах потепління
Й наснагу все творити надзначні діла...
Випускний ( 2003)
День цей я згадую з сльозами в очах,
бо свято таке є по – суті розлучним
та час цей давно у міжчассі зачах
і ввів нас в світи нової науки.
Проте не забуду років я шкільних
й щоденно про них я згадувать буду
і скільки пройде вже моментів нових –
О школо! Тебе я повік не забуду!
Я буду в альбом випускний заглядати,
провідувать друзів я стану завжди,
але ті роки все будуть втікати
й не знати коли всі розійдемось ми…
Проте не забуду років я шкільних
й щоденно про них я згадувать буду
і скільки пройде тих моментів нових –
О школо! Тебе я повік не забуду!
Поділились
Я жив цим світом небагато літ
й спіткало лихо знову Україну,
яка неслась в російський гніт,
що нас дістати міг у тую днину.
Але нарешті коаліція знеслась –
у муках нелюдських вона родилась
і кадри у ротації потужно понеслись –
за те колись в нас коаліція побилась.
****
Реве життя, бурлить в новім прозрінні,
несе в собі незнані острови…
Щось кличе до небес. В нове склепіння
летіти прагне, щоби істину знайти.
Полин
Гіркий полин розрісся в клятій зоні,
доніс той біль в роз’ятрені серця…
Чорнобиль нас ковтнув у час холодний
і круто всіх розніс у різнії місця.
А чорний біль аж трусить наші душі
та спаює жахіття наші назавжди
і ми трясемось, мов боксерські груші,
несемось в вир загублених років…
Проте усе не є таким поганим,
відродження несеться по полинових лісах
і десь прозріння сунеться незнане
зеленячи усе з надією в очах.
*****
Життя несе мене у вирі світла,
Хоч часто перешкоди чинить знов,
Але та доля все ж таки привітна
Загоює злі рани зношених основ.
І все життя не завжди є погане,
Хоч думка протилежна часто виника,
На мене світ по – иншому колись погляне,
Та понесе на крилах навмання.
А я сиджу шукаючи прозріння,
Несу життя буттю, що вже подерсь,
Шукаю Сили вищі для вклоніння
І вірю, що знесу цензуру геть.
І все живу з надією у серці,
Що світ недармо з Бога народивсь,
Бо те життя – це битва в герці,
З якої мало хто в святі пробивсь.
І все життя не є позбавлене надсуті,
Бо ми несем той рух у власний світ,
Який буття ніколи не позбавить каламуті
У вічнім існуванні много довгих літ.
Буреслов
Дощі. Все дощі на дворі періщать,
Шумить у потоках страшна каламуть,
І різні запори щосили так нищать,
Шукаючи шляху на спокійную муть.
А вітер колише шумливі дерева
І стогнуть степи все самотнім плачем.
Десь буря та свище у щирому реві,
Виклика Посейдона з могутнім плечем.
І все так гуде у гніві й гойданні,
Години ідуть в гуркотанні отак,
А світ закрутивсь в карусельнім катанні,
Чекаючи спокою у часі катань.
*****
Бібліотека – завжди хорошая річ
Дарує знання всім охочим
І так надихає вже словом пророчим,
Аж поки настане невпізнана ніч.
Ми радо сюди учитись приходим
Й проводим години у книгах в мовчанні,
Десь різнії речі потрібні знаходим
У цім надлюдському єднанні.
А книга – це щиреє слово огненне,
Вогні розсипає на різні боки,
Виковує в нас ту сміливість щоденно,
Щоб лякатись не сміли ми слова роки.
*****
Хоч тепло є нині на рідному дворі
І літо працює на славу в цю мить,
Та осінь малює дерева у Львові,
Щоб нам перешкодить спокійнесенько жить.
А ми ві радієм, що осінь забула
Про наше містечко на рідній землі,
Та, видно, вона уже десь тут була
В вогкій прохолоді ранкової мгли.
Вже скоро дощі почнуть всіх мочити,
Головосіка пройде непомітно повз нас
І ми всі почнемо печально тужити
За літом тепленьким, що пішло вже від нас.
*****
Вже день про захід в снах своїх мурличе –
Йому ж усе приснилося отут...
(А може це зловіщий клятий блуд
Весну ту неустанно кличе).
І десь далеко журавлі курличуть
Й несуться у далекий теплий кут,
Щоб крила далі не морозить тут
В зимі жорстокій й нетерплячій.
А вітер хмари знову йде шукати,
Щоб зиму в перемозі привітати
Й піти на новий шлях собі життєвий
І заморозить радо житнє поле
(Щось знов у думці серце коле)
Та придавить в людей інстинкт чуттєвий.
*******
До циклу „ Гімн коханню”.
Я день і ніч із впертістю тебе шукаю,
Бо погляд твій – то вічне джерело з небес,
якого окрім мене ще ніхто не знає
і жить є тяжко без твоєх чудес.
Ти є струмочком сповненим надії
З яког опити лиш бажаю це життя.
Безебе світ знеструмлений, а дії
Зійшли у ретардацію виття.
Без тебе світ загублений у суті,
без сенсу кожен крок торує в небуття,
А ти завжди умієш скрізь вдихнути
Надію в перемогу, в чесне зачаття.
Лиш ти умієш всіх з колін підняти
Й пізнати правди сховані від нас
І ти лиш зможеш їх пізнати,
Бо ти умієш змінювати час.
Лиш ти мене зумієш звеселити,
Лиш ти вселяєш радість у людей,
І ти лиш мною можеш керувати –
Я служка вірний навіть між ночей.
Я впевнено тобі вклоняюся кохана
За те, що легко я тебе знайшов.
Для мене ти назавжди є жадана –
служити так я ладен знову й знов.
*****
Любов несеться крізю простори
і лине серцем так до тебе повз ліси,
шукаю шляху, рвучи всі кордони,
щоби дорогу в душу твою віднайти.
я прагну тілом пригорнутися до тебе,
знайти себе в тобі йрозлитись по річках.
я прагну, щоб потужно пульсували в мене вени
і вилиласяч кров у новеє життя.
я прагну все здобути тут для тебе,
зробить щасливую у тім бутті,
знайти десь зірку, принести в потреі
й до вічности з тобою разом відійти.
я прагну вічно вже тебе кохати
й надіюсь на взаємність в довгих снах,
але цього мені не дано знати,
бо смертим людям це не можна знати.
та всеодно кохатиму тебе одвічно,
хоча можливо зрадиш в майбутті,
бо ця любов, знай, не лікується клінічно,
а йде крокуючи у ногу навіть у пітьмі.
*****
Люблю, кохаю, мучусь та не можу
Тобі відкрить незаймані чуття,
І все у серці віддано їх ношу,
Аж поки я наважусь знищить це сумяття.
Це дика мука, що ятрить, лама, кусає,
В душі вирує безлад, вітер і несе
Мене і вічність й тихо убиває –
На цвинтар всіх закоханих везе.
Люблю тебе – я думкою з тобою,
Тобі скрізь поклоняюсь на нових місцях.
Я кожен день живу у соромі в двобої,
Який безжально устромляє жало – цвях.
З тобою спілкуватися завжди приємно;
Ти поруч – в щастя огортаємось разом
І наші сили вкупі - невідємні –
Поборюють ті біди, лихо й всяке зло.
І я в нас вірю, в нашеє майбутнє,
Яке збудуєм з щирости, добра, тепла,
Та ввійдем в вічність Богом незабуті,
Щоб споглядать Його Обличчя в небесах.
СОН
Сьогодні в сні ми злились в поцілунку
І пили насолоду вічну з наших уст,
А в жилах палкотів прекрасний трунок
Любови вічної.Він в просторі загус...
Ми жадібно зливалися чимдуж в єдино,
Лишаючи вологий присмак на губах
І це все лилось не одну таки годину
В іще незнаних нам малих містах.
Я випивав тебе усю таку жадану,
А ти у запалі пяніла на моїх плечах
Усе щебечучи до мене „мій коханий”
І присухалась до серцевого биття.
А я шалів і пурхав над тобою,
Та квіти з неба все кидав,
Я лиш тобі признався у любови –
Инакше б злість на себе я тримав...
Та це був сон. За хвилю це змінилось
І я лежав у просторів старих творінь,
А все життя десь перед мною лилось
В якусь незнану для кохання ту глибінь.
За небосхил!
Несися світе в вихорі космічнім,
бо ти покликаний творить дива
у русі Всесвіту, що завжди буде вічним –
ти, світе, гарний урожай збереш в жнива!..
Тобі вклоняються усі земні створіння
і ти несеш усім всесущу благодать.
Й чому не хочеш ти знайти в собі прозріння,
яке вже допоможе владу в руки взять?
Лети, о світе, у далекі небеса,-
лети й неси велику перемогу
і подивись, яка у Бога є краса –
Дивись, о світе, вперто – до знемоги!
18.06.2006 Львів
****
Людино! Ти є пух земний і прах
у вічній суєті земельного життя,
але себе сприймаєш, мовби ти є птах –
величним, диким, щирим в непокорі.
18.06.2006 Львів
****
О як тебе люблю прекрасний, динамічний світе
у дикім танці непроглядного кружляння!
Ти покажи мені незнані древа віти –
дерева життя і дерева єднання!
18.06.2006 Львів
****
Цей рух життя не завжди є для нас –
він часто ворогом таки стає,
бо об’їдає божевільно вільний час,
поспати довше він ніколи не дає.
20.06.2006 Львів
Цикл «Безсмертний доторк до душі»
Ліна Костенко
Сила слова
Рубайся в герці нашого буття,
рубай усе, щоб жити краще стало,
рубай кайдани бурого гниття –
рубай, щоб потім вже не було мало!
Розрубуй рабство і лети на волю,
неси себе у вічність навмання,
здобудь собі та українцям долю,
посій у нас насіння для життя!
Лети й рубай ті вікна у Европу,
несись туди й показуй людям путь!
Несись туди, де жили всі Циклопи –
дороги щастя завжди співпадуть!
Прорви світи навколо рідне слово,
гори вогнем, щоб мозок спалахнув
й палай постійно, щоб не згаснуть знову
проте минуле наше не забудь!..
20.06.2006 Львів
****
І вже коли ти похитнувсь у слові,
Вважай, що похитнувся в собі
Борис Олійник
О слово! Много важиш нині ти,
проте тебе щоденно зневажають
і тяжко праведну людину віднайти,
яка на тебе повсякчас зважає.
24.06.2006 Львів
****
Та є слова, що рвуть байдужий рот.
Микола Вінграновський
Щирі, потужні, владні слова
завжди скресають черствих та байдужих
та зараз настали криваві жнива,
коли зловживають ними люди ворожі.
24.06.2006 Львів
****
Якби ти знав, як много важить слово
Іван Франко
Вага їх, Україно, є безцінна,
оскільки ті боронять незалежність повсякчас!
Із ними Ти ніколи вже не будеш тлінна –
Ти тільки їм сприяй, о ненько, в кожен час!
Словам потрібен догляд у родині,
плекання у письменників повік
й любов синівська необхідна нині –
для них це найдорожчий в світі лік.
Й якщо леліяти слова Ти будеш,
дістанеш в нагороду те безсмертя назавжди
і перемогу Ти над ворогом здобудеш,
в Европу легко зможеш Ти дойти!
25.06.2006 Львів
****
О слово! Будь моїм мечем…
Олександр Олесь
О будь мечем готовим до роботи,
мечем, який будує скрізь мости,
мечем, що рве байдужости тенети,
мечем, який не зможе підвести!
О слово! Розбуди своїм яскравим блиском,
знедолену Вкраїну з рабства підойми
та доведи, що ми вже до Европи близько –
собі і українцям, світу доведи!..
І будь мені мечем, щоб штрикать воріженьків,
які по Україні причаїлись до війни,
аби усіх звалити та загарбать Неньку –
вони до Неї крадькома захочуть підійти.
Тому рубай їх тут наліво і направо,
не дай їм впевнено оговтатись разом –
таким здобудеш українцям право
пробути вільними й щасливими гуртом.
26.06.2006 Львів
****
Коли ти загорнувсь у слово
із нього вилізти не зможеш і повік
ходитимеш із ним на різні лови, -
людей ловитимеш не маючи їм лік.
****
Рушай у путь захоплений в наснагу
й поли бур’ян на цілому шляху,
твори культуру, що немов оаза
охопить світ колись й розтопиться в гріху.
Твори шедеври та виполюй поле,
працюй з такими, що віддалися Творцю,
рубай каміння пробиваючись до волі,
аби віддати честь життю Каменяра.
****
Ти думаєш, що ти над книгою король,
проте вона над нами владарює.
Вона над нами, виявляється, король,
бо часто підсвідомість обмахлює.
Інші вірші
****
Радій життю, коли ідеш до бою,
неси ту радість, чисті почуття,
та не здавайся до кінця – живи метою –
инакше вберегтись не зможеш від гниття!
****
Ніколи не давай себе звалити
у чорні тенеті лютішого зла.
Тобі вже пора свій світ враз змінити,
бо може всі шанси порвуться. Хто зна…
ID:
204823
Рубрика: Поезія,
дата надходження: 08.08.2010 00:47:56
© дата внесення змiн: 08.08.2010 00:47:56
автор: jaryj
Вкажіть причину вашої скарги
|
