Примари, примари, примари...
Женемось не знати куди.
Секунди, хвилини, як чари,
Спливають скоріше води.
Шумної, швидкої, гірської...
Ти їй не здавайся! Живи!
Чомусь такі різні з тобою,
Чомусь притягаємось ми.
А поруч довкола спокуси
Вичікують, тільки проспи.
Чому вони завжди у дусі?
Бо шлях твій не буде простий.
Життя проживають сміливі -
Байдужі - поповнюють прах.
І поки живем, поки щирі
Ми долю тримаєм в руках.
Віть...дуже гарно. Я дозволю собі покритикувати тебе: ти не дотримуєшся задуму...з однієї теми переходиш в іншу....хоча...мені, можливо, саме й це найбільше подобається!!! Успіхів!!!
Ти молодець. я в захваті від твоєї поезій...
Віктор Фінковський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ні, ну коли друдина поздоровляє - я це розумію. Кому ж ще, як не їй тебе розуміти. Проте, чому саме тут? Наводить на роздуми. Перед очима постають дві кімнати, у яких нарізно сидять чоловік та дружина за комп'ютерами та обмінються новинами по мережі. Розвійте мої сумніви, благаю! А взагалі, із цим віршом все склалося. Юля не помилилася.
Віктор Фінковський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00