І вибравши дорогу серед поля,
Ідемо ми назустріч своїй мрії,
Де ніби то чекає твоя доля,
Бо як же можна жити без надії?
Шукаючи те щастя невагоме
І пильно вивчивши свої бажання,
Ти розриваєш все тобі відоме,
Коли в життя твоє вривається кохання.
Тоді ти забуваєш про усе на світі,
Не відчуваєш болю, ані страху
Минулі почуття за мить розмиті...
Лиш тануть у вогні, зазнавши краху.
І як же це приємно відчувати!..
Тремтіти від безумства і бажання!..
В цю мить лиш хочеться ридати
О, Боже мій! Невже воно?.. Кохання?!
В емоцій вир пірнувши з головою,
Не чуєш розуму, що просить й просить:
"Та що ж таке, мала, з тобою?
Отямся вже! І може досить?"
Проте пусті усі нав'язливі благання,
Бо серцю не накажеш, не привчиш.
Без лишніх сумнівів і зайвого вагання
Назустріч долі непокірливій ти мчиш.
Хто зна, як буде воно далі?..
Адже, прожить життя - не поле перейти;
І не потрібні нам за успіхи медалі;
І не боюся я ковтнути самоти.
І хоч руйнуються усі границі,
А сумніви тривожать мою душу,
Я відчуваю!.. Решта без різниці.
Забути щастя я себе не змушу.
