"За Цельсієм лише 12 градусів. Вологість повітря 960 відсотків і перевищена норма опадів за місяць на 18 відсотків. Пориви вітру 20-25 метрів за секунду. Тривалість дня 13 годин 20 хвилин. "
Усьому живому бракує ультрафіолету. Фотосинтез сповільнюється і знехлорофілене листя безсило падає на землю, вкриваючи її рудими плямами. Це означає – осінь.
Її душі також бракувало сонця. Того високого сліпучого сонця, у променях якого їй з’явився Ангел. Їй бракувало енергії світла тих нестерпно чорних очей, що живили її душу. Ксенія жила в ностальгічному стані. Щоразу виривала із пам’яті яскраві спалахи вражень із літа, що минуло. Але від цього її огортала лише депресія. Так, їй бракувало не гормону щастя, а просто щастя.
Коли з її верхнього шкірного епітелію змилася літня засмага, вона йшла до солярію, підставляла своє тіло під промені штучного сонця. Але вони не діяли на її беззахисну, оголену душу.
Коли вона згадувала про море і так хотілося поніжитися в його солених хвилях, вона рятувалася тим, що купувала в аптеці пачку морської солі. Вона насипала її у ванну з водою і лежала довго в ній, закривши очі і відчуваючи солений смак морської води на губах. Але де їй скупати свою зневоднену душу?
Коли вона хотіла почути звуки цикад і шелест пальм,- вона брала диск і на моніторі оживало літо Середземномор’я. Їй ставало зрозумілим - її душа там. Вона не хоче повертатися додому.
Ксенія брала засушене намисто із квітів жасмину, воно пожовкло, стало не таким гарним, але воно таки ще пахло. Одягала його на шию. Їй здавалось, що вона в обіймах африканської гарячої ночі, і її душа купається в світлі великого голубого місяця.
Ксенії снилося щоночі тіло Африки, яке вона бачила в ілюмінаторі літака. Гаряче, бронзово - жовте, знемагаюче від спеки, засіяне пальмовими та оливковими плантаціями, потяте автострадами доріг. Мабуть, це тому, що її душа летіла туди, де жив хлопець на ім’я Марк. Його очі, що мали магічну притягальну силу, шукали її там. Він був Ангелом і тому розмовляв з нею, відчував її присутність у морській хвилі і в подиху вітру.
Її прозора і ніжна душа вже не могла жити без тих очей, що одного разу, несподівано, мали необережність зазирнути в неї і запустити в ній процес фотосинтезу, що виробляв кохання.
Це так, як під впливом сонця в хлоропластах листка виробляється хлорофіл, завдяки чому цей листок живе, дихає. То як жити і дихати її душі? А може це таки правда, що вона вже колись у минулому житті жила там, може тому у її венах так пульсує кров, коли вона думає про цю далеку країну, пробуджуючи гени загадкової карфагеніанки.
Тому, коли тут настала осінь, вона линула душею до того краю, де зимують птахи, де не буває зими. Це там, де сонце стоїть високо, і там, де живе той, чий гарячий, палкий погляд може вберегти її від зими.
Бувало, Ксенія їдучи у трамваї, дивилася на людні вулиці. Все заливало осіннє, холодне сонце. Будинки, жовті дерева. І раптом, їй здавалося: « Ось, це він, мабуть він тут, він же Ангел, він, мабуть, з’явився». Вона кидалася стрімголов за тим, кимось, що їй нагадав Марка. Доганяла і заглядала в обличчя, але, дарма, це був не він. І їй і самій потім було дивно, як вона могла таке уявити? Як він може сюди приїхати, так зненацька? Він обов’язково подзвонить, домовиться про зустріч. Але потім знову і знову, непідвладна здоровому глузду, а ностальгійному спалаху душі - кидалася на його пошуки. Вона жила неначе у віртуальній реальності. Все чекала телефонного дзвінка.
Одного дощового вечора, коли її думки були далеко, там, де душа зігрівалася під сонцем пустелі, зустрічаючи там рожевий ранок, вона сиділа у затишному кафе. По вікнах, наче сльози стікали сльози дощу, було напівтемно, пахло кавою. За столиками сиділи закохані пари. А вона сиділа сама. Їй було так самотньо, що здавалось, вона сама у цьому місті, одна на планеті, і вона, як той листок ось-ось засохне і його віднесе вітром у холодну безодню зими. «Чому мовчить телефон, чому …», - шукала вона відповіді. Стільниковий зв’язок був безсилим, абонент - поза межами досяжності.
Вона пила міцну чорну каву, і її гірким смаком неначе приводила себе до тями. Знову і знову набирала на клавіатурі телефону його ім’я. Потім їла чорний шоколад з мигдалем і тільки це рятувало її. Вона згадувала, як однієї теплої і терпкої густої ночі, вони ночували на пляжі біля моря. Вона їла мигдаль у шоколаді з долоні Марка, як приручена птаха. А потім вона тихо засинала на його смаглявих руках, що пахли чорним шоколадом і гірким мигдалем.
На іншому континенті, в іншому місті, де відшумів курортний сезон, у місті, яке ніколи не засинало від туристів, музики, - настав сезон дощів. Це у Суссі буває раз на рік. Дощ іде майже цілодобово. Місто стихає, неначе залягає у сплячку. Пустують пляжі і готелі. Немає туристів, немає роботи.
Марк повертався додому пішки. У нього сьогодні вже не було грошей на таксі. Потоки води стікали асфальтом, мокнули пальми, вітер бив в обличчя дощем. Він знову шукав сьогодні роботу. Знову невдало. Авто, що їхали повз нього, обливали його потоками брудної води. Тьмяно світилися вітрини зачинених магазинів. На морі був шторм. Воно було сірим і непривітним. Воно ревло і шуміло, і зривало з душі вир минулих спогадів. Воно було таким неспокійним і бунтівним, як надірване його серце.
Ось тут на пляжі, саме тут, вони спали однієї теплої ночі, заколисані шепотом хвиль.
Біля готелю, де він працював влітку було безлюдно. Не було дискотеки, не горіло світло у вікні на четвертому поверсі, де жила Ксенія. Він стояв і дивився на той балкон, де бачив її образ. Там вона стояла, піднявши йому на прощання руку, і у світлі місяця вона була Принцесою ночі, таємничою, сплетеною з невідомого сяйва, що проливалося в його душу, наповнюючи її бентежним передчуттям сліпої віри у кохання.
Дощ, сірість і печаль, і бездоріжжя думок . Що тепер? Його вела пам’ять у пітьму, де вони згубилися, де не відчути вже її легких долонь на плечах, і тремтливого погляду її зелених очей, які давали енергію його душі. Він жив тепер неначе в анабіозі. Йому здавалось, що він на-пів спав, на-пів бачив, на-пів думав. І лише, коли в його уяві виринав її образ, він воскресав, пробуджувався і намагався якомога довше втримати цю мить, щоб хоч трохи побути у стані того примарного щастя. Він розумів, що цей стан релаксації – це втеча від дійсності, але вона потрібна йому. Він мусить пережити це. А далі… Що буде далі? Кажуть – час лікує. Але час ішов, полегшення не було. Марк часто думав: « Вона або повернеться сюди скоро, або вже ніколи. Ця літня історія кохання стане просто історією, перегорнутою сторінкою життя. За нею буде далі багато інших сторінок, з яких складеться книга. Але гортаючи її я буду завжди мимоволі відкривати її на тій, яскравій, улюбленій сторінці і читати її знову у захваті, як вперше».
Ось тут він тоді її побачив. Хотів пройти до того місця на терасі. Але готель зараз було зачинено, його не впускали, бо він вже тут не працював. Неспішно ішов додому. Не чув, як у промоклій до нитки куртці дзвонив телефон. Він слухав тільки свої спогади: «Вона питала мене, що для мене в житті найдорожче? Я сказав, що життя. Не просила пояснень. Ксенія поїхала і тепер ніколи не зрозуміє, що моє життя – це Вона.»
Коли Марк увійшов до помешкання, на порозі з’явилася Ранія, його сестра, і з хитрими очицями, ховала щось за спиною.
-Я щось для тебе маю.
- Дай мені спокій,- сказав Марк, знімаючи мокру одежу та відразу зачинивши двері до своєї кімнати. Тільки тоді побачив, що дзвонила Ксенія. А що він скаже їй? Що побачаться, як тільки це буде можливим? Що він її пам’ятає? А потім знову буде жити у спогадах і чекати її дзвінка. Може так краще, нехай все залишається так як є, нехай вона живе, так як хоче, навіщо ускладнювати те, що було таким прекрасним. Може минеться.
Ранія настирливо стукала у двері. Він не відповідав. Тоді сестра сказала:
-Тобі лист, від Ксенії, підсуваю під двері.
Він схопився і тремтячими руками розірвав білий конверт. Із нього випав сріблястий диск. Ввімкнув комп’ютер. На моніторі він побачив фотографію. На нього дивилася Ксенія, запаморочливо гарна, незабутня і така далека.
Ось вона у горах, серед зелених ялин, і очі в неї такі ж. Зупинена мить, мить її усмішки і мить її погляду. А ось вона у своєму місті, старовинному і схожому на Париж , де осінь з бароко в кленовім вогні і вона сама наче осінь, а її погляд береже таємницю їхнього літа. Це її світ осіннього царства у жовто-гарячих кольорах, серед яких палає її волосся. Вона повернулася до нього у цю темну кімнату, де оселилася самотність.
Світився екран. Марк вперше спав спокійно і усміхався у вісні. Всю ніч на нього дивилася дівчина на ім’я Ксенія, її віртуальна присутність давала йому щастя. А зранку він хотів сказати їй щось важливе. Набрав номер. Коротка і категорично-холодна відповідь : « Абонент не може прийняти ваш дзвінок». « Абонент» сидів на лекції, дивлячись у вікно, за яким падав дощ, і вже вкотре читаючи повідомлення : « Ми побачимось, як тільки це буде можливим».
ID:
242613
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.02.2011 01:24:40
© дата внесення змiн: 30.01.2012 16:00:41
автор: Лана Сянська
Вкажіть причину вашої скарги
|
