Знаєш, мені цієї миті стало так (я спочатку написала "сумно", але це знову не те слово... ) - бридко, саме бридко... Бридко від того, що я пишу таку брудну попсу... бридко від того, що я мушу це все писати... і не маю можливості просто сказати все тобі... Бридко від того, що мій телефон заглох - німий... і навряд чи вже заговорить...
Мені боляче... Боляче від того, що я починаю все розуміти!.. Від того, що я все усвідомлюю... - в мене з*являється свідомість... Жахлива річ, чорт забирай... Набагато легше жити несвідомими мріями, в них так просто... там є ти, ти й тут є, але не зовсім мій, чи зовсім не мій, чи не зовсім зі мною, та ти просто чужий, але... рідний...
Навколо все чуже... На мене все душить... Мене душить там де немає тебе, а отже скрізь... Все і всі... Годинник паралізувало... А я майже в комі... Мені ще ніколи не було настільки важко, хоча ні не важко, важко було і боляче було (та не так, було більше, було менше, але не було так...), так дивно не було, так не по собі...
(Продовжити)
Я просто ненавиджу себе... Ненавиджу за те що маю потребу в тобі... Весь ти - моя потреба... Мені вже наплювати на всі сльози, образи і... хай буде - зради, хоча я не впевнена, що вони були, але й не впевнена, що їх не було... Та... мені так на це плювати... На все, хоча, мабуть, не на все, а на всіх... Хочеться сказати, так багато всього того, про що стільки мовчала і про те, про що постійно говорю, хочеться розказати про тебе, про того тебе, якого ти приховуєш, хочеться мовчати про все і заглянути до твоїх очей, вибач... настільки хвилююсь, що, навіть забула їхній колір, хоча... зараз це не настільки важливо, мені не так важливо де я потону... Хочеться провести тремтячою рукою по твоєму волоссі... Я так хочу стиснути твою руку, відчути її тепло... Мені хочеться вперше торкнутись до тебе і не відчувати страху за те що буде, не боятись, що я все зіпсую... я хочу щоб мій пульс зникав поруч... Мені хочеться тебе підтримувати, не дозволяти тобі впасти... Або гинути разом... Мені хочеться дивитись... На тебе... Дивитись і знати, що ти МІЙ... Знати, що ті безмежні очі, злегка солоні вуста, теплі руки... що все-все моє... Що ти зі мною... Що ти мій друг... Що ти той... той з яким в мене буде майбутнє... Відчуваєш не відчуваючи... Я хочу... Хочу, щоб ти прокидався і обривав мій телефон з тої сотні, можливо 123, а можливо більше чи менше, що є в твоєму телефонному довіднику, я хочу, щоб ти думав про мене, цінував, поважав, КОХАВ... Зовсім не важливо, як би ти це все робив - незграбно, палко, наївно, безглуздо... Всерівно на те, аби щиро... Я впевнена в нас би це вийшло...
Це все пройде і буде біль... Але я не думаю, що той біль буде важчим за той, що я відчуваю зараз... Я тебе часто порівнюю з болем, хоча й так не можна робити, але ти солодкий біль, а я ... - мазахістка, божевільна, та, що втрачає голову лише при одному спогаді про тебе... Але щоб там не було я дихаю з тобою в один ритм, в нас взагалі один ритм... Ми зовсім різні - я обожнюю каву, а ти п*єш її щоб не заснути, я їм чорний, гіркий, самий справжнісінький шоколад, а ти, якийсь зіпсований, через мірно солодкий, та ще й розбавлений молоком... Але це моє щастя... В такі моменти я розумію, що я ще не зовсім в тобі, хоча... боюсь, що поки... Але - Що та кава, що той шоколад, що ті книжки і музика? - коли я вже не можу терпіти твого голосу, але то мій улюблений звук... В мене їде дах від твого запаху - ненавиджу його, але він мій улюблений... Я божеволію... коли чую лише твоє дихання... я його чую за кілометри, через всю ту відстань... Коли річ йде про тебе межі не має, а для мене її взагалі не існує, хоча між нами стіна, велика, важка і чимось омита, мабуть… просто, коли говорять про стіни, то вони обов*язково чимось омиті, а я не можу скласти думки до купи та зрозуміти чим... Але ми бачимо через неї, але не можемо переступити... Навіть я не можу... Все це пахне фарбою для підвіконників - хоч і спочатку жахливий сморід, та й все липне, але потім... ЗДАЄТЬСЯ - гарно, а що там насправді...
"Maybe, - I love you..." - я не раз ловила себе на цій думці... Так я тебе люблю, але в нас немає кохання... Тому що я відкрито кажу про свої почуття і, що вже приховувати, коли річ йде про тебе, до біса гордість, я готова про це кричати, повідомити по радіо (я завжди мріяла, як би це не було старомодно, передати таким способом тобі "привіт", побажати "успішно здати сесію", сказати... що... "кохаю і сумую"..., але ще більше мені хотілось почути це від тебе...) сказати всім, мені не страшно однієї миті зрозуміти, що про це вже знає весь світ... Я більше нічого не боюсь... Крім одного - боюсь втратити тебе взагалі... це найстрашніше, саме жахливе і безжальне - це моя загибель... А ти... ти просто цього не відчуваєш...
"You comes in the rain... - my pain"
Що ж по той бік межі?
Ніяких таємниць все зовсім просто - там... - БОЖЕВІЛЛЯ... Але не тільки, там є все, але все воно веде до божевілля... Навіть та відстань між нами то вже поза межею, а отже то божевілля, якби тобі цього не хотілось, і те що я скучила - це теж божевілля - все, що є між нами, це звичайнісіньке божевілля... і... - небезпека ("danger"???)... Мимоволі лізе пісня до голови, цитата якої звучить приблизно так - "... а ти малюєш на папері, як він зайде в твої двері..."... От так і я... Я (dreamer!!!) - мрійниця, а ти - моя мрія... і нічого з цим не поробиш... Але це ще не кінець, хоча вже зовсім поруч... Тому... що... я вже поза межею... і... там... тебе не має... Прийди! - я ще чекаю, але я не з залізна.
А знаєш... що ще там?! Там - поза межею... Там самотність... і втрати... жахливі втрати... того, що вже не повернути... Мої помилки, їм немає ліку... А ще час... Якого в мене не має... Я тримаю, ціную кожну секунду, бо я по той бік... Мене щось схопило, там... в області грудей чи живота – не орієнтуюсь, якесь таке дивне відчуття, хоча... я просто ще жива... нічого дивного... Дим... Димно... Дихаю... Вдихнула - видихнула... і так доти доки ти не з*явишся... От і все - "...Вдох - выдох - и мы опять играем в любимых..." Поки... Вона прийде, бо я по той бік межі та в полоні божевілля...
Я плачу… Не тому, що я тебе кохаю, я жодного разу, ніколи про це не шкодувала, я плачу через те, що ти мене не кохаєш, так і не зміг покохати…
ID:
247326
Рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата надходження: 15.03.2011 21:00:43
© дата внесення змiн: 15.03.2011 21:00:43
автор: Just Are
Вкажіть причину вашої скарги
|
