Присвячується Віктору Гончаруку
Не помажеш - не поїдеш.
(Народна мудрість)
Дід мій був одним з перших мешканців робочого селища Гольма. В ті часи стояло декілька хатин, потопаючих у вишневих садах, та пара бараків, розташованих навколо заводика по випаленню доломіту. А навколо безкрайній степ - Дике Поле. Але вже тоді від заводу до Микитівки через живописний степ вела мощена каменем дорога, щоб в негоду бездоріжжя не могло перешкодити доставці доломіту на станцію. Степ в ту пору був малообжитим і напівдиким, тому бруківка, ведуча, крізь густі ароматні трави була майже дивом.
Але, не дивлячись на красу безкрайніх полів, коли приходила жарінь, подорож від Гольми до Микитівки ставала нестерпно утомливою. Ні єдиного дерева, ні єдиного кущика, щоб подорожньому в спекотний день передихнути від дурманячої жари, і лише на багато верст безлюдний степ.
Зрідка ледача огрядна сіра чапля, мляво махаючи крилами, пролетить над вигорілим степом убік Бахмутки, або грізний господар тутешніх місць, красень-шуліка зависне в ніжно-блакитному беззвучному небі, ні свисту увальня-байбака, ні писку птахів в траві не почуєш, поки гордий володар задумливо парить над степом.
Дід мій шість днів в тиждень возив в Микитівку доломіт, а в неділю або займався господарством, або запрягав в обридлий віз двох ластатих волів і тягнувся на привокзальний ринок за провізією.
Якось одним недільним липневим ранком дід, вставши до сходу сонця, запряг волів і відправився на ринок. Дорога по ранковому, ще дихаючому нічною прохолодою степу - одне задоволення: у блакитному небі вже співали жайворонки, чутний був писк перепелиного виводка та придуркуватий посвист байбаків, що виглядали з трави, як половецькі кам'яні баби. Трави горіли на сонці перлинами роси, і свіжий вітер благословляв подорожнього ніжною прохолодою. І тому, насолоджуючись чудовим видом уранішнього пейзажу, дід не помітив, як опинився в Микитівці.
Того дня на ринку все йшло як завжди. Дід торгувався, лаявся, відпльовувався, але мало-помалу скуповував все, що наказувала дружина. Поклавши мішки і кошики у віз, він рушив в зворотний путь.
Час був за полудень, сонце стояло високо, палило нестерпно, діда розморило. Він сидів похнюплено на возу, вяленько підганяючи волів, які, як на гріх, крокували (як здавалося йому) повільніше звичайного, а батіг на цих рябих дідьків не робив належного впливу, і вони розміряним кроком тягнули віз по запорошеній мостовій.
І тут дід пригадав розмову з одним чумаком, що возив сіль до Микитівки з Торськіх озер, який розповідав, мов, якщо волам помазати під хвостами гірчицею, то вони підуть швидше, сам, мовляв, пробував. І, бажаючи скоріше дістатися до оселі, дід вирішив особисто випробувати метод. Благо, гірчицю він купив на ринку. І, не вдаючись до довгих роздумів, дід виконав цю нескладну процедуру, не жаліючи гірчиці. Воли спершу йшли, як ні в чому не бувало, але хвилин через десять дід відмітив, що крок прискорився. «Ага, - радів він, - запрацювало!» - і в думках похвалив себе. Але тут воли ще більш прискорили крок, поступово переходячи в жвавий напівгалоп. Всі спроби зупинити їх виявилися марними. «Будь воно неладне!»- лаявся дід, не встиг прийти до тями, а вже і Гольма показалася. «Стійте, іродові!» - кричав він, але воли мчали. Дідові стало не на жарт страшно.
На щастя побачив він кума, що йшов назустріч, і почав дід скидати мішки на ходу. «Куме, виручай! – кричав він, - віднеси харчі Марії, скажи їй: воли сказилися!» Останні слова кум ледве розчув, оскільки віз промайнув через селище і полетів по дикому полю. Кум, почухавши потилицю, став збирати розкиданий товар.
А дід по бездорожньому океану ковили мчався на підводі, трясся і підстрибував на купині, кричав на волів, плакав, сміявся, молився угодникам, поминав недобрим словом торського чумака і його матінку, а воли жваво бігли по сивочубих травах, і шлейф сірого пилу тягнувся за возом.
Через півгодини такої гонки візок не витримав, спершу лопнула задня вісь, а потім воли, відірвавшись з ярмом від воза, чкурнули дружним галопом, а дід, проклинаючи все на світі, махаючи руками, погнався за ними, плутаючись в травах і обливаючись холодним потом.
Волів він зловив в смердючій калюжі в мочаруватому яру,недалеко від Кодеми, де рябі чортяки, блаженно прижмурюючись, приймали ванну.
К вечору, знесилений і голодний, дід привів волів додому і завалився спати. Наступного дня, разом з кумом дід підібрав в степу «потерпілий катастрофу» візок. А потім довго ще все селище сміялося, дізнавшись дійсну причину сказу волів.
Після цього випадку дід став вдумливішим і консервативнішим. І якщо від когось, коли або, він чув ділові поради, негайно хмурився, і махнувши рукою, говорив: «Та ну вас».
Зараз Гольма стала крупним робочим селищем (хоча тепер уже вимираючим), хатина діда вже давно розсипалася, мостова частково заросла, частково зруйнована, нафтобаза перекрила цей шлях. Доломітному заводу ніяк не дадуть ладу: господарі змінюються щорік. Від Гольми тепер йде асфальтована незручна траса, яка виходить на Aртемівське шосе між Микитівкою та Горлівкою - відстань до станції збільшилася.
А волів у нас давно не тримають.
ID:
271334
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.07.2011 13:23:40
© дата внесення змiн: 11.04.2013 23:06:29
автор: Иван Нечипорук
Вкажіть причину вашої скарги
|
