Історія одного кохання (Із життя маршала Рокосовського)
Затуманена осінь чекає,
Линуть вальсу знайомого звуки.
Пам'ятає він, він пам'ятає,
Вальсу їхнього стримані рухи.
давня пісня, її теплі руки
На плечах, і бездонні очі.
Не хотів він тієї розлуки.
Сама вирішила. Бігли ночі,
Снилось: спалахи бомб засліпляли,
Крики, бль, смерть у безвість штовхає,
Лікар поруч, його врятувала,
Непорушно у пісні зітхає.
Кудись дивиться й плаче безсило -
Його ж вдома дружина чекає.
Знову подих перехопило:
Ну чому ж він ще й досі кохає?
Так давно це було й прозаїчно:
Жінка мовчки його обіймає.
Хочеться, щоб війна була вічно -
Перемога ця їх роз'єднає.
так і сталось. Посивіли скроні,
Пригадались рядки ті вагомі:
"Хай ми з вами іще не знайомі,
І далко до рідного дому..."
Ось і осінь. Для нього остання.
А для неї, як всі, безкінечна.
Акварельне її малювання,
Знов пробудить печаль, безперечно.
Їхня зустріч раптово настала:
Він лежав весь у квітах, спочилий.
Серед сотень, Галина стояла -
Його ангел хранитель милий.
Хтось спитав щось - та жінка мовчала
З його смертю вона оніміла.
Тільки осінь на них чекала
З того дня, як весна розлучила.
