Пдікамінь – Залізці – Тернопіль – Чортків
Частина 1.
Як сказав великий представник маленької Данії: «Свобода – це наявність не менше, аніж двох альтернатив». Десь-колись я вичитав, що ці слова належать К’єркегору. Наскільки він був великим, не знаю, з ним разом в черзі не стояв. Але слова влучні, як вістря ножа в єдиний горошок в тарілці. Перепрошую, шановне панство, я роблю надто великий відступ. Отож, в п’ятницю я мав свободу вибору в контексті тактичного управління ближчим майбутнім. Не знав, чи я поїду за межі славного рай. центру Чортків в суботу, а чи в неділю. Зважаючи на те, що збори писаків (для офіційного читання – Національної спілки письменників) проводяться щомісяця, а Етно фестиваль в Підкамені … не так періодично, то ж я вибрав поїздку в містечко, що під каменем.
Дім, важко встати серед ночі, хоч ясний день надворі, та й у хаті – коли помирає шоста і народжується сьома година доби. Швидко напакував шлунку достатньою кількістю славним продуктом, назва якого тотожна в деяких районах України (пальці не згинаються написати «регіонах») з самоназвою Гоголівського козацького отамана Тараса), завезеним з Нового світу і чим там ще не давньо європейським. Бо ж знав, що не скоро мій шлунок буде мати суттєву роботу. Глибоке розчарування Ельзи та Дуная, що не відбудеться вранішня прогулянка. І… «Ми йдем вперід, над нами сонце сяє…» - майже заспівались рядки славної пісні про славні події Чортківщини 1919 року. Міський не такий автобус 9приватний, сам по собі, без відома міської ради) і результат не такої конкуренції авто перевізників призвели до того, що я комфортно й швидко їхав легковим авто на північ, в обласний центр. Правда, моя комфортність тривала до першого села за Чортковом, там досіли ще бадаючі їхати туди ж. зате швидкість збереглася. Зрештою, швидше, аніж очікував зійшов на перед автобусній кільцевій Тернопіль-сіті, і після вдалого пошуку напівпотрібного рейсу, я знову в дорозі, знову на північ.
Частина 2.
Велике село Залізці з маленькою автобусною приймало мене вперше, досить мало часу. Я і не встиг спожити велику канапку, як вже стояв в набитому гарячими людськими тілами різних дотиків, форм і статей в автобусі, що їхав у Луцьк. У те славне місто теперішньої західної околиці України (а згодом – центру заходу, оскільки невдовзі наша держава просуне свої кордони далі на захід, в межах свого етносу, що таки остаточно стане Нацією) я потраплю дещо пізніше. Сьогодні я прямував, хоч дорога не завжди пряма, у вище згаданий Підкамінь. Не минуло й 1740 секунд, я к я вже був там – на півночі й на заході, не в НАТО, а у Львівській області, Бродівському районі. Разом зі мною вийшли й інші представники таких собі та неформальних субкультур. Споглядаю рух транспорту назад – ні в кут, ні в двері, то зарано, то за пізно. Знову не простий вибір. Що ж зробиш, життя – не просте явище космосу. Unknown man (як перші рядки надзвичайно відомої пісні веселої Sepultura, саме такою назвала цю команду моя знайома велика кореспондентка «Вільного Життя») з наплічником та жінкою поруч йшли в переді. Інші пішли в магазин. То ж йду за тією парою туристичного вигляду. Мене наздогнали ще двоє туристів. Вирішили уточнити, чи правильним шляхом йдемо, товариші. Хм. То були місцеві, повертались до дому. Не всі ж люди з наплічниками кудись від’їжджають, хтось і повертається. Вже інша пані місцева сказала українською “Follow me” (як чудова пісня славних Crematory) і ми легким кроком пішли до мети. Не простим шляхом сходжу стежиною, дорогою, когось обганяю, мене обганяють … машини. Мою спрагу зустрічає посвячене джерело з капличкою 1879 року, як вказано старим письмом на камені. Капличка приурочена боротьбі з пияцтвом. Таких тепер не зустрінеш. Втамовую спрагу. П’ю повільно – зимна до холери. І мою особу стрічає блок-пост. В руці вишита торбина 92 роки тому знайшов в Тернопільському парку), а в ній вишита мамою сорочка – вхідний квиток. І я за ворітьми, хоч до фестивалю ще «добрий кавал дороги», неабиякої. Як мене проінформували привабливі жіночі уста, спершу можна оглянути замок – його руїни. Ту час, на жаль, не лікує, не творить, а руйнує. Хоча стоїть риштування, що спонукає на думку про відновлювані роботи. Підійматися по зарослому травами пагорбі в начищених )з ночі0 лискучих (з ранку) мештах, зі шнурівками, що мають велику схильність до розв’язування – було не однохвилинним явищем. Ось, я знову наблизився до відчуття подорожі в минуле: добре вцілілий високий мур, понівечена вежа, ще велична арка входу та інші рештки давньої архітектури. Й інші оглядачі та кобила, що паслась. Фактично поруч, чи то на території двору розміщений психоневрологічний інтернат. Ов-го! Нема місця для когось, чи то комусь в голові. Обійшовши двір замку, моєму проникливому погляду (як коли і як до чого) відкрились новий схил і новий пагорб, частково заселений туристами, жадними до пізнання та відпочинку, такими як і я, майже. Велике враження складав великий камінь з великим державним прапором. Це умисна тавтологія. Незвично, якщо не написати, надзвичайно. Мабуть, це і є легендарний Камінь. А в небі літав і гудів… як би то назвати? Парашут з пропелером. Очевидно, там була людина, очевидно, не Карлсон. Спустився і ядо каменя. Дійсно великий, до 20 метрів і люди зверху – можна вилізти. Поруч – ряд білих кам’яних хрестів, козацьких, близько метра висоти. Пізнавальний пагорб, і кривавий. Пролилась червона кров на чорну землю – не даремно бандерівська ОУН взяла ці кольори на свій стяг.
Але ж де той фест? І знову представниця жіночої статі повідомила, що варто спуститися у другий низ. Перефразовуючи відомий вислів, можна написати: «Устами дівчини глаголить істина». Чого там тільки не було! Та ви самі знаєте, що там було! Мене здивували маленькі трикутні архітектурні форми поблизу лісу. Мою творчу уяву обірвала тривіальна реальність. Це були вбиральні. Привернув увагу цікавий конкурс – декілька великих матів, щось схоже на слизький лінолеум, по ньому варто проїхати ровером, не торкаючись ногою настилу, тобто не допомагаючи. Тричі пройдені 10 метрів давали змогу одержати пиво, шампанське, про горілку нічого не писало. Кожна спроба вартувала 15 грн. Бажаючі були, з поразками і навіть з успіхами. Десь далі дітлахи та старші таляпались маленькому ставочку, чи то великій калабані. Ведучий на сцені керував іграми, танцями й конкурсами. Щось на зразок, як на Львівському фестивалі Середньовічної культури. Милували очі різні українські вишивки, жіночі й чоловічі. Різні витоври народного мистецтва. Це краще було побачити, аніж читати. Як і напис: «Поцілуй мене, бо я українка» - повідомляв напис на футболці привабливої українки. А серед іншої категорії запам’яталось: «Не все Windows, що висить». Придбавши символічні й доречні дрібнички, хоча не все дрібне, що маленьке та книжечку поезій, споживши віденської кави, я швидко просувався далі. На вишукану матеріальну страву не було часу. Коли квиток до Залізців був в кишені, я ще мав певний період великого Хроносу. То ж як не відвідати їхнє кафе? Це було б неповагою до міста, під Каменем. Я не був у Криму цього літа, ймовірно і не буду, та Крим був в мені, тобто 50 грам коньяку «Кримський» і кокосове печиво, хоча, чи був кокос в печиві, не беруся стверджувати.
І знову я в Залізцях. Часу вдосталь – звідси авто на Тернопіль часто проїжджає. «Бар над ставом» зустрів мене підготуванням до якоїсь гостини, а отже, й відмовою мене пригостити. А став виявився значно гостиннішим. Спогади про його кам’янистий, в іншому місці, піщаний пляж, теплу водичку, протяжне мілке дно залишаться зі мною надовго. Наскільки те дно було мілким я точно не можу написати, я не мав бажання йти так далеко, шукаючи глибини. Пестощі теплої води і далі приваблювали мене у свої обійми. [ в іншому місці поблизу не було жодного ненатуриста, то чому б не скупатися згідно гасла «Людина і Природа – одне ціле», без жодних соціальних масок – виробів легкої промисловості. > Та вже давно був час приступити до маленької трапези. Як добре, що я не іудей та не мусульманин. Бо ні жиди, ні інші віруючі не християни не споживають сала. А воно ще й яке їстівне! І ковбаска домашня була вкрай смачненькою. Смачніша, аніж за святковим столом, запевняю вас!
Коли я вийшов на дорогу, одягнутим, як і належить учаснику етнічного фестивалю, ьта й не тільки тоді одягається вишиванка, моя особа зацікавила кількох людей. В ході короткого приязного спілкування, була вже й проголошена ідея йти по пляшчину. Та через моє невпевнене поспішання, вона була скасована старшим чоловіком, мовляв: «Пізніше». Та все ж, зважаючи на насичений рух автобусів, час я ще мав. Молодий тато, який в ході розмови перейшов на «Ви», вказав орієнтацію на шлях до руїна їхнього замку. Не туди звернувши, я побачив невелику та архітектурно красиву церкву. А юнак неподалік, з не надто глибоко інтелектуальним виразом обличчя пояснив: «Йдіт туда, ніцно прямо, будете виділи вламане дерево, і далі буде», тобто дальше я побачу руїни замку. Так і сталось. Колись це була не велика панська резиденція, на відміну від оборонного замку в Піідкамені. Та як для мене це теж цікава місцина з відчутною аурою давнього минулого буття людського. Низька, з плином часу, арка-вхід, не високі рештки вцілілих мурів, напів вириті ніші, з часом пологий схил та болотистий потічок – ось що залишилось з колишнього панського маєтку. А що чекає наші будівлі за пару сотень років?
Вертаючись назад, зробив ще одну спробу відвідати інше кафе. І там щось не те. Мабуть, Доля була до мене категоричною у негостинності закладів громадського харчування в Залізцях пополудні 25.07. 2010 року. Оминувши тенета харчового відчаю, невдовзі я вже сидів в автобусі, в напрямку у файне місто Тернопіль.
Частина 3.
Не доїжджаючи до вокзалу, я зійшов на Бродівській, з метою відвідати «Старий млин». Там я був ще на початку цього тисячоліття. І до цього мене ще спонукала позитивна рекомендація милої Тернополянки, яка на той час мала б бути в українських Карпатах. Тепер на одному дворі там сусідують три визначні місця обласного центру. Мої вагання куди завітати перервала усмішка молодої жінки (як зрозумів і виявилось – офіціантки) та запрошення заходити. Споглядаючи її фотогенічний неперед, я попрямував за нею на другий поверх ресторану «Фламінго». Це вам не кафе «Привокзальне»! Окрім вишуканого інтер’єру в африканському стилі: м’яких стільців кольорів зебри, лук і сагайдак на стіні, маски воїнів та жреців, барельєфи крокодила і слона на всю стіну, і звичайно, вище названого фламінго, люстра з солом’яним покриттям, а всередині у відрі українському, це треба бачити!, склало приємне аудіо враження не попса і не на общєпонятном, а милозвучна італійська музика. Незабутнє враження залишив високий / належний рівень культури обслуговування. «Коли людина поїсть, вона й на світ дивиться іншими очима», - щось схоже писав славетний Джером Клапка Джером у найвідомішому творі «Троє в човні, не рахуючи собаки». Я не надто вразливий до такого, та смачно поїсти у пристойному закладі з чудовим інтер’єром та приємним обслуговуванням ще нікому не завадило, хіба що, чиємусь гаманцю.
«Книжкова хата» і «Дім книги» вже закриті. По споглядавши фонтан й забави дітей, хлопців-підлітків і дівчат на дальшому щаблі фізичного розвитку, в мене виникла об’єктивна необхідність відвідати арт-бар «Коза» - як компенсація за негостинність в Залізцях. Подарована раніше мною авторська книга була сусідкою з іншою цікавою (як для мене) книгою, де знайшов матеріал для виписки. Але то вже іншим разом, а на цей раз, 40 грам мого еспресо вже завершились. І час було йти до транспорту, що близько двохсот років тому замінив екіпажі, фургони та інші засоби, на основі тяглової сили розумних й дужих коней. Ще трошки і я вже go home by slow train, почавши записувати те, що ви зараз прочитали.
ID:
276909
Рубрика: Інше
дата надходження: 25.08.2011 10:37:18
© дата внесення змiн: 14.09.2011 09:39:52
автор: Ярослав Дорожний
Вкажіть причину вашої скарги
|
