1
Гармати сильно загриміли.
І люди гучно загуділи.
Татари знову нападали.
Про це навколо усі знали.
Чоловіків жінки збирали,
На ту кривавую війну.
Щоб йшли державу захищали,
І зупинили ту «чуму».
Ось так і наша Катерина,
На все село така єдина.
Збирає свого Василя,
Та Боженьку усе вмоля.
Щоб Василя Господь беріг,
Від шаблі й кулі захистив.
Йому у всьому допоміг,
Щоб наш Василько ще пожив.
Усе збирає, та благає,
І гіркі слізоньки ковтає.
А наш Василь коня готує,
Та муки Каті усі чує.
Зайде до неї у кімнату,
Тай почина її втішать:
- Та не губи красу багату,
А ну давай кінчай ридать!
- Та, як же можу не ридати,
Коли не можу певно знати.
Побачу більш тебе, чи ні,
А може це останні дні!
Коли я можу тебе бачить
І твої руки цілувати.
В твоїм житті хоча б щось значить,
І серденьком усім кохати.
А ти вже завтра на коня,
Залишиться лише зоря
На неї буду я дивитись,
І Богу милому молитись.
2
Ось так і нічка промайнула,
А Катя й очі не зімкнула.
І їде ось вже наш Василь,
Проїде він чи мало миль.
Ось вийшла Катерина з хати,
В дорогу Васю проводжати.
Та все цілує й обнімає,
Та свою долю проклинає.
Але нічого вже не зробиш,
Ні як йому не допоможеш.
Лишається лише чекати,
Та Бога милого вмовляти.
Ось вже й поїхав наш козак,
Ей Богу, славний був бурлак.
Вуси були, як та смола.
И станом був як та гора.
Хоча від роду був малий.
Але характером міцний.
Тай силу добру в тілі мав,
І турок й лях про це вже знав.
Ось так поїхав за три моря,
А в Каті повна душа горя.
Стоїть тай дивиться у слід,
А серденько болить від бід.
Вже Василя і слід простив.
І в церкві дзвін уже забив
Пішла до хати Катерина,
Тяжка для неї була днина.
Прибрала в хаті і в дворі,
Як вчили старі матері.
Коли зробила все, що треба,
То вийшла в поле, простір неба.
І там вже справно поробивши,
Свої всі справи закінчивши.
Пішла у церкву до отця,
Щоб прославляти там Творця.
3
Вже напевно й рік пройшов,
Як Василь в похід пішов.
Неньку рідну захищати,
Турків з неї проганяти.
Козаки вже повернулись,
Що жили з ним у селі.
Рідні всі до них горнулись.
І великі, і малі.
Тільки наша Катерина,
Плаче, як мала дитина.
Василя все виглядає,
Що вже й думати не знає.
Вже й приходили бояри.
Щоб засвататись до неї.
Тільки й чути з двору чвари.
Вже й чутки пішли про неї.
Дівка мов перебирає,
Василя усе чекає.
А він певно і загинув.
Землю цю навік покинув.
Але Катя все чекає,
Женихів всіх відганяє.
Каже: Василя кохаю,
Тільки його в серці маю!
4
Так було і тої ночі,
Виглядає Василя.
Рученьки лама дівочі.
Тільки в небі є зоря.
Люди всі вже полягали.
Певно вже позасипали.
Вся худоба вже поснула.
Тільки Катя й не здрімнула.
Коли бачить Катерина,
Під’їжджає хтось до двору.
Що ж це їде за людина,
У таку геть пізню пору.
Коли бачить – чоловік!
Молоденький його вік.
Придивилась, то ж Василь!
Скільки ж він проїхав миль!
Катя з двору вибігає,
Тай біжить усе до нього!
І цілує й обнімає,
Не збагнути щастя того!
Їй Василь все розповів,
Як був ранений, де жив,
Як козак його забрав,
Як його він лікував.
Вже й до хати ось зайшли,
Попоїли й попили.
Спати потім полягали.
З ранку рано повставали!
Так і йшли помалу дні,
Хтось сказав колись мені.
Що до старості жили,
В щасті й злагоді були! ́́́́
ID:
281658
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 20.09.2011 18:28:41
© дата внесення змiн: 18.12.2011 19:39:57
автор: Владислав Похилый
Вкажіть причину вашої скарги
|