Як важко визнавати,що життя сучасне,
Вже зовсім не життя,а виживання
Не втримати тут щастя власне
Що крихта лиш у просторі страждання...
Яка цьому вина,яка причина?
Чи мій народ нічого не умів?
Чи влада,що продала Батьківщину
За ті нікчемні тридцять срібняків?
Й великий наш народ не вперше змушений терпіти
Зі злістю проклинати клятість вибору того -
Який зробили бабці,а стражають діти
Гонимі з краю рідного свого!
ПАНИ крадуть усе:матеріальне і духовне,
Майно і душу нації й родини
Та буде ненависті серце повне
Коли не буде вже лунати мова предків з уст дитини...
Тоді повстануть всі,візьмуть у руки вила
Всі: селянин,студент чи просто трудівник
Це ті кому затерпли вже коліна,
Набрид від влади зверхній крик.
Піднімуться і стануть попід стягом бойовим
За кращу долю не жалкують крові!
Щоб світ навколо став новим
До вінця сповнений поваги і любові...
Збудуємо нову,прекрасну,рідну наче мати
Вкраїну нашу милу неньку...
І неба синь безмежна не буде жалкувати
Для золота пшениці живильної води крапельку...
Ми пам*ятатимем завжди
Про тих хто не дожив до цього
До цього часу справедливості і правди,
До часу світу молодого...
Та геть печаль і біль утрати
Недарма душу й тіло віддали!
За те щоб ми могли спокійно спати
Без влади деспотів,що душі продали...
Коли сідатиме вже сонечко за небокраєм
Коли вечірної зорі спаде барвінець
Тоді я з посмішкою засинаю
Я гордий тим,що українець!
