1. Я за тобою сумую, коли тихенько льє дощ. Яскравий образ малюю, по тілу сиплеться дрожь. Відчуваю дбайливість твоїх теплих рук. Солодкі вуста. Тіла ніжного рух. Згадай наші дні, які були немов сни. Пам'ятаю і я - гра у полоні вогня. Нам здавалось що сонце світить тільки для нас, навіть в небі зірки колихали наш час. Ми відчували любов, її кожен крок незвичайно простого нам був до серця глибок. Ми спілкувалися з вітром - свої пісні нам співа. Розмовляли з дощем - він поради давав. Будувалось життя. Світ чудової мрії. Як немовля дарує радісні дії.
2. Так, воно так. Я за тобою сумую. Коли по вулицям міста тихенько мандрую. Коли на небо дивлюсь - самотнє, таємне. Воно стало інше, холодне та темне. Настальгія по трохи атакує свідомість, та перечитує все що було, наче повість. Перед очима пливуть ще частини кохання, які ти дарувала мені на прощання. Довгий час намагаюсь позабути все зовсім, та ось серце тремтить. Тебе кличе досі. Сама знаєшь як тяжко воно ставити крапку, але, що робити коли тільки фото на згадку. Тільки фото на згадку, нìчого більше. Нічого більше нема, навіть привітання. Та розійтись не достатньо для того, щоб минуло кохання. Гасне вогник усіх сподівань на майбутнє. Та також тихо зникає усе незабутнє. А я сумую, один. У великому домі немає місця для мене. Хоча інакше все зовні. Скарби жовтої осені тебе нагадують знову. Та яскраві зірки, також тимчасово. Коли вітер в обличчя час від часу потужно, каплі сльоз із очей вириває байдуже. Я встаю на коліна. Бо я не можу так більше. Я стомився, ти чуешь? Наступний день тільки гірше.
