Схопивши вербу за густу косу,
Збиваючи колінами росу,
Ридає в річку, як хлопчак малий,
Поранений отаман січовий.
Вже плоті біль не відчуває він.
Стоїть у вухах монотонний дзвін
Шабель, що козаків рвуть на шмаття,
Останній крик, з яким іде життя
Та кулі свист, глухий удар об сталь
І ребер хруст розбитих мов кришталь.
- Де ж синьоокі лицарі мої?
Озвіться голосисті с’оловї! –
Отаман зводить очі до небес.
У відповідь завив бродячий пес:
- Нема коша! Всіх братиків нема!
Орел над ними жадібно кружля.
Вас хитрий лях у пастку заманив,
Безстрашні душі підло загубив!
Упав отаман у траву слизьку:
Слизьку від крові. Смерть відчув близьку…
Із комишу лях вийшов до води
Промовив: - Він ще жиє, подиви!? -
Пістоль в козацьке серце дулом впер.
Отаман харкнув: - Щоб вас чорт ізжер!
Вхопивсь за шаблю, та не зміг піднять:
- Прийшла година видно помирать.
Не врятував я братиків своїх!
Простіть мене! Прости Господь цей гріх!
Прощайте запорожці православні!...
Від пострілу здригнулись дикі плавні.
"Тіла ж козацькі свіжі, щойно упокоєні у битві!!!" -- це відчувається... зрозуміло... стосовно ж решти -- домовилися... Ви -- Поет, більшого не скажу, бо не знаю...
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А я скажу більше - зі святом Валю!!!Нехай Ви тричі праві, та не завадить то козацькій славі!
вірш сильний, "чоловічий", трагічно-піднесений, романтика звитяг і достойної смерті... а ще підступності і ницості ворогів наших...
єдино: наскільки пригадую, орли тілами загиблих не цікавляться, то інші птахи так чинять... орли -- теплу і живу кров шукають... хоча, я можу помилятися... крім того, орел, як символ -- промостий...
думаю, не образитеся, бо хочеться ж як найкраще...
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тіла ж козацькі свіжі, щойно упокоєні у битві!!! Валюшо, не шукайте проколів. Я не претендую на корону поетичного імператора. Мої вірші не догма, а сплеск душі. Зрозумійте!!!