Десь поблизу міста Луцька,
У селі, що звуть Дубчанське
Комуніст жив Міша Пуцька,
Що любив усе радянське.
Ленін був його кумиром,
Знав напам’ять всі ідеї.
Мріяв стати командиром
Для села й землі своєї.
Вже закінчуючи школу
Добре знав свою дорогу.
Поступив до комсомолу,
Щоб творити перемогу.
Як і всі пішов служити,
Був сержантом у “стройбаті.”
Зміг два роки пережити
На їді тій небагатій.
Труд його був там не марний,
У солдатській “будо-групі.”
В інститут вступив аграрний,
Вже без іспитів при вступі.
Вчився Міша у напрузі,
Все здавав завжди у строки.
Був він кращий в всьому ВУЗі
За всі ті чотири роки.
Із освітою в кишені,
І з “червоненьким” дипломом
Одружившись на Олені
Став Михайло агрономом.
На роботу не чекали,
Зразу якось появилась.
В комсомолі “приказали” –
Цілина для вас відкрилась.
І зібравшись у дорогу,
Опустивши оченята,
Побратимам на підмогу
Сіли в потяг молодята.
Було душно, втома, спека,
Довго їхали в вагоні
Та побачили здалека
Прапори рідні, червоні.
Степ побачили безкрайній,
Що прийдеться підкоряти.
На землі цій незвичайній
Їм потрібно працювати.
Й працював Михайло справно,
Садовив пшеницю, жито.
Жінка борщ варила славно,
Тому їв і смачно й сито.
Йшов роботи рік десятий,
Став за домом сумувати.
Сам не свій він, як підтятий
Не міг тугу втамувати.
Але раптом телеграма,
Його очі ся втворили.
Написала йому мама:
– “У селі колгосп відкрили.”
Так зрадів словам від неньки
– “Я посаду там дістану!”
Речі всі зібрав швиденько
І поїхав з Казахстану.
Тільки з поїзда спустився,
В комсомол пішов сміливо.
В коридорі примостився
І чекав собі щасливо.
До начальника у двері
Запросили його скоро.
Документи і папері
Він віддав свої бадьоро.
Довго там не міркували,
Незважаючи на поспіх.
Офіційно все сказали:
– “Головним будеш в колгоспі.
Нам такі потрібні люди –
Вірні партії й ідеї,
Що доб’ються звершень всюди
Від людей й землі своєї.”
Всі втішались новиною
У селі поблизу Луцька,
Бо в колгоспі головою
Став тепер Михайло Пуцька.
Й закипіла там робота –
Працювало все Дубчанське.
Гострий серп, удари млота –
Будували світ радянський.
І Михайло теж ішачив,
Керував процесом труду.
Комунізм для всіх тлумачив,
Очищав усе від бруду.
Почав в землю засівати
Жито, просо і пшеницю.
Стайні й ферми будувати
Для худоби, звіру й птиці.
Перевиконав всі плани
З виробництва і надоїв.
Були раді всі селяни
Від таких своїх героїв.
Одним словом, все йшло гарно,
Тільки жінка не раділа.
– “Вся робота йде на марно”
Повсякчас вона тринділа.
– “Що йде нам із того поля,
Що в колгоспі засіваєм?
Така наша гірка доля,
В роті крихти вже не маєм.”
Стала жінка умовляти:
– “Принеси мішок пшениці,
Бо нема чим годувати
Кури, гуси й інші птиці.
Діти з голоду вже пухнуть,
А колгосп наш процвітає.
Стіни в хаті скоро “рухнуть,”
Бо господаря немає.”
Відповів він враз Олені,
Не став думати-гадати.
– “Що сказав би на це Ленін,
Якби зміг таке діждати?”
Але й жінка не змовчала,
Не спинила свої глузи,
Лиш крізь зуби просичала:
– “Обидва ви боягузи.”
Не стерпів він суперечок,
Підкорився жінці й долі.
Все ж украв зерна мішечок,
Що зростив колись на полі.
Взяв тихесенько на плечі
І поніс мерщій додому.
Заховав під старі речі,
Де лиш Богові відомо.
Але жінка, ворог лютий,
Не хотіла рук складати
І Михайло, наче скутий
Йшов державу обкрадати.
Наче під її гіпнозом,
Оббирав село Дубчанське.
Привозив щотижня возом:
Сало, м’ясо і шампанське.
Все те він робив прозоро
І ніхто би й не дізнався.
– “Перевірка буде скоро!”
Хтось Михайлові признався.
–“Яка кара, який сором
На мою селянську вдачу.
Перевірка з ревізором
Швидко виявить нестачу.”
Посмурнів “колгоспник” зразу,
Швидко викурив цигарку.
Через жінку, ту заразу,
Вся кар’єра йде на смарку.
Ой кар’єра. Життя втратить
На сибірському морозі.
Партія це не пробачить,
Десь пристрелять при дорозі.
Побоявсь Михайло ката,
Який буде його дерти.
–“Тут у мене рідна хата,
Краще тут уже й померти.”
Розписав усе чорнилом,
Про життя свого дуелі.
Намастив мотузку милом
Й прив’язав її до стелі.
–“Таємницю я закрию
Від брехливої газетки.”
Одягнув петлю на шию
Й зістрибнув із табуретки.
Так скінчилось життя буйне
Комуніста “молодого,”
Що мав серце дуже чуйне
До добра свого й чужого.
Далі люди вже казали,
Що не було ревізора,
А колгосп як відкривали
Була там пуста комора.
Заміж вийшла знов Олена,
Позабула швидко Пуцьку,
За якогось ком. парт. члена,
Що бував часом у Луцьку.
А колгоп потім закрився –
Врожаї вже не родили.
І Союз ввесь розвалився,
Бо на нього всі забили.
ID:
349878
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 12.07.2012 17:07:16
© дата внесення змiн: 12.07.2012 17:07:16
автор: Бойчук Ігор
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікаво, це реальний персонаж чи вигаданий? 
