Запарив чаю, випив чарку.
Присяду, поміркую,
Аж раптом хтось шепнув на думку
Історію такую.
Як десь далеко, в Гімалаях
Жив-був собі хлопчина,
Індус, чи шерпа, чи китаєць,
Хай хто, а все ж людина.
Але із племені він був
Не воїнів чи князів,
Простий до сліз селянський син.
Терпів лишень образи.
Якось лежав він на траві
Після важкої днини,
Дививсь на небо: "Бач яке...",
Відпочивала спина.
А небо, за його труди,
Картини дарувало.
Таких не бачив цілий світ,
Якому всього мало.
Він думав-мріяв полетіть,
Здійнятися в те небо,
Де все так гарно. Хоч на мить
Та вже вставати треба.
Піднявсь. Гукали.
Взяв мотику у мозолясті руки,
Хоч мрії ті не полишали
Та з ними труд - не мука.
І зглянувсь Бог на того хлопця,
Яка людина мила -
Бідняк, працює, не бурчить,
А за спиною крила...
Допився чай, пішла мара,
Хоч за вікном ще темно.
А в мене різних справ гора,
Щоб жити недаремно...
