Осінь. Вона натхненна і трішки самотня.
П'янка.
Суцвіття: букетик, відлуння у калюжах,
І вщерть заповнені небеса водою. Та ні!
/то там є море. Ще з літа приховалося.
там багато чого є/. Воно не торкається землі.
Вище тротуарів і сонце у краплинах сподівань....
А далі…
Задушливий аромат дощів,
аромат парасольок.
Паркові зони.
Приречені на мерзотні посмішки перехожих.
/У них під ногами ціла вічність/.
Всі мовчать. Десь будинок. Вікно.
Лампа, вона жовта-жовта.
Ріже очі.
На п'ятому поверсі своя вічність. По крокам.
До ре мі.
Скрипаль вже спить. А у голові суцвіття.
Листя поприлипало до підошв. Так зухвало.
Люди відриваюсь кожне слово задарма.
Ще одна барва і загинув листок.
Цікаво – а що ж там приховувалося?
Море чи відсутність людини.
Осінь. Він натхненний і трішки самотній.
Слідкує за оцим безглуздям.
І сидить на лаві.
Це його найулюбленіше місце.
Місце зі своїм ароматом , і своєї вічністю.
Колись сиділи вдвох, дарував хризантеми.
/І це більше аніж кохання/.
Кожна осінь - написаний аркуш.
Потім дим та сліди від коліс. Скрип. Жахливий.
Вуха розриває на шмаття. Немає більше епізодів.
От і загинув єдиний у світі Листочок.
Крик!!!
Довгий шлях…
Задушливий аромат дощів,
аромат парасольок.
Його руки сьогодні тремтять, старець.
Ні, то здригання землі, нервовий імпульс лави.
Бренді. Він багато його випив. Залив своє тіло.
Хех! - Але відірвав від підошви прірву!
Всі мовчать.
/І він знову один.
До ре мі/.
Чимось схожий на осінь. Чи не так?
