Знову спокій душі розпанаханий,
Тишу в серці уб'ю, мов змію,
Полечу сизокрилими птахами
У пробуждену мрію свою.
Чортенята думок схарапудрились,
Я - Людина, і чую це знов,
Простота може теж бути мудрою,
Коли Щирість у ній і Любов.
На друзки злу байдужість розпатраю,
В руки грудочку візьму землі,
Засіяє яскравою ватрою
Моя іскорка в сивій імлі,
На відчуженість словом нагримаю, -
В тому слові і радість і біль,
Задавлю пломенистою римою
Тітку Холодність кляту в собі.
Спалахнула в мені чималенькою
Серед тиші іскра хвилювань,
Прокричу Василю Симоненкові:
"Ти не сам - ми твій Берег Чекань!"
Не пішов ти внікуди, поете наш,
Ми - нащадки твоїх поривань,
У вірші твої правда-бо вплетена,
Що в мільйонах сердець ожива!
красиві, сильні образи 
випадково надибала цей вірш ще в СУПі і було приємно зустріти знайоме ім'я.
