Україно моя, мій рожевий світанку,
Квітко ранішня в нашім саду,
Чом тебе так плюндрують від ночі до ранку,
Накликають на тебе велику біду?
Наш народ, терпеливий до краю,
Перейшов ту останню межу,
І наругу поніс, а за що – я не знаю,
І тому я сьогодні не плачу – кричу.
Перший крик мій за тих, що стоять на морозі,
Залишивши тепло і сім”ю,
Матері їх в постійній тривозі:
Чи побачать кровинку свою?
Другий крик – за невинно побитих,
Понівечених, втоптаних в кров.
Що з катами народу зробити,
Щоб цього не побачити знов?
Третій крик – до безмовної влади,
Що не хоче почути народ,
Щоб дійти до братерської згоди,
Щоби кризи не було, розрухи, незгод.
Як до неї, скажіть, докричатись,
До черствих незворушних сердець,
Цілий світ проти них – їм начхати,
Чи оглухли, чи сплять , накінець?
Прокидайтесь од вічної сплячки,
Бо від крові аж сніг потемнів,
Дайте жити нам, досить балачки,
Не робіть із людей ворогів.
Кожен день, кожну мить на Майдані
Пригадають нащадки сумні.
І тоді ви, прокляті, в вигнанні,
Під суд Божий підете самі.
