Це, що ти зараз бачиш, - набір букв, в яких зашифровано ключ до твого (так, саме твого) щастя.
Щастя. Його щиро чи й не щиро бажають одне одному, маючи якийсь привід. Просто так не бажають. Просто так нічого не буває. Все має причинно-наслідковий зв'язок і відносне одне одного. Отака туманна істина у формулі щастя.
Логіка. Її не існує. Вона спалила Ікарові крила. Вона вбиває мрії, нищить віру.
Щастя. Ти його не бачиш. Вдивися під повіками, проведи очима максимально вгору, вправо, вліво. Закрий очі. Ти можеш зробити це прямо зараз, можеш зробити це післязавтра. А, можливо, ти вже це робила вчора. Немає логіки. Відкрий себе, приспавши тривимірне сприйняття.
Те, що ти будеш читати далі, історії реальних жінок, які живуть зараз, жили раніше і будуть жити завтра. Їхні імена в календарній послідовності, без релігійної логіки.
Читаючи ці історії, ти можеш збагнути ким ти була в минулому житті, щоб зрозуміти хто ти є зараз.
Ти можеш не читати далі. Можеш працювати, зателефонувати подрузі, приготувати чай, витерти пил, помити підлогу. Але насправді ти хочеш пізнати незбагненне, бо ти – правнука Єви. Ти є і тебе немає. Ти хочеш помріяти, пробігаючи очима по цих буквах. Відпочити душею і очиститися думками.
Якщо ти чоловік, це не смертельно. Тобі хоча б раз в житті приходило на думку побути жінкою. Одягнути красиву кружев’яну білизну: бюстгальтер на паралоні інтимно пестить соски, дотик легкої тканини у себе між ногами віддає солодким зудом в содомській дирочці; червона сукня запалює тіло хіттю, шовкові панчохи солодкою насолодою обтягують пальчики ніг, п’яти, коліна і там…вище, нижче… на високі підбори сміливо спираються тендітні п’яти.
Якщо хочеш зі мною сперечатися: «Фу! Ні! Я не підарас! Я ніколи не думав про це!», я відповім. Адам теж не думав яке яблуко гриз. Його не змій спокусив. Його спокусила жінка. Коли ти читав верхній абзац, мої думки, виражені словами, буквами, побували в твоїй голові. Отже, ти про це думав. Або ж не читав.
Якщо ти чоловік, знаєш чому ти це читаєш? Бо ти хочеш побувати не тільки в жіночому одягу, а й в жіночій шкурі, в жіночому тілі. Хочеш відчути як це мати чуттєві груди, відчувати дотик на сосках, які кормлять Вічність. Хочеш сколихнутися в жіночому оргазмі, відчувати його знову й знову. Я дам тобі це. Але спершу підготовлю душу до трансформації. Ти будеш читати наївні байки, втрачати зв'язок з часом, очищаючи себе від черствого болю.
Хто ми? Чому нас закинули сюди плодитися і помирати?
Вона заходить до вагону метро. Волосся неохайними пасмами спадає на плечі. Колись те волосся було рудим, та уже сантиметрів на десять як відросло від корінців тьмяно-чорним. Обличчя неймовірно бліде, чорні брови, очі не нафарбовані, губи в яскраво-червоній помаді. Одягнена в синю стрейчеву футболку і світлі балахонуваті штани. Взуття – босоніжки без платформи. Обома руками тримає важку дешеву дорожню сумку, потім ставить її, підперши до дверей вагону, які не відчиняються, стає поряд. Якийсь хлопчина хоче уступити їй місце, та вона відмовляє.
На наступній зупинці до вагону заходить Жінка. Пострижена максимально коротко по-чоловічі. Волосся чорне. Макіяж до лиця. Одягнена в коричневу стрейчеву майку і короткі коричневого замшу шорти. Взуття – довгі, в тон шортам, літні сапоги на високому підборі. Така ж коричнева замшева велика сумка на плечі. В руках тримає надпиту пляшку з мінералкою.
Вона втрачає свідомість і їй мареться.
Анастасія. Низенького зросту, смачно складена: маленькі ніжки, тоненька талія, великі груди, налиті невинним бажанням віддатися йому. Довге чорне волосся розсипалося сонними зміями по дерев’яній лаві. Вона спить, поклавши голову на кулак, щоб не проспати схід сонця. Та і не має в її скромній господі подушок. Вона кулацького працьовитого роду і звикла недосипати на мозолистому кулаці з самого малку.
Її милий зараз десь там, в холодах Сибіру гріється Маріїним коханням. Уже прижили донечку. І нічого, що він одружений і десь там гине в самоті і бідноті його вірна голубка. А вона, жінка ворога народу, одна-однісінька ростить п’ятьох діток. Тільки вона знає як важко прокидатися досвіту, дбати огородину при хаті, обходити свою худобу і зранку встигнути ублажати колгоспне майно.
«А ти, Настю, вийди!!! Тут тобі не місце!» ,- їй сниться басистий голос низенького, товстого і жовтого, як колобок, голови колгоспу. Вона, згораючи від сорому, під свист односельчан, покидає збори. Гіркі сльози котяться по молодих щічках.
- Мамо, не плачте! – Настя прокидається від поцілунку маленьких губок, - Я сьогодні сам попораю скотину, а Оленка посапає на городині. Ви поспіть трішки, ми уже зібралися.
Рясний потік сліз уже не спити. Щойно прокинувшись, їй стає шкода восьмирічного Савку та на рік меншеньку Олечку. І вони повинні зростати у злиднях і у тяжкій праці. Не про таку долю для своїх діточок вона мріяла, будучи юною дівчиною, яка виходила заміж за заможного Петра. Він обіцяв її вічно любити і зростати діточок, як паничів: наймати няньок для дітей і робочих у допомозі по господарству. Так і було спочатку. Сава, Олечка і Юрчик викормилися при няньках,а от меншенькі Назарко і Марічка народилися не від Хазяїна Петра, а від розкуркуленого Петра, який двічі тікав з Сибіру до рідної землі, до милої жінки.
- Мамочко, не плачте! Меншеньких розбудете!!!
Настя вирішує подрімати ще хвильку і піти на поміч старшим дітям. Ще хоч хвильку. Ні, дві хвильки, а, може і три.
До вродливої молодої матері в ранній час прийшов Перелесник. Він любить ходити ночами до самотніх жінок, зваблювати їх красу, пестити їх тіло.
Він вампіром впився в її лоно. Крізь густе, чорне, курчаче волосся її лобка, він проникнув до її лона язиком. Пососав солонуваті губи, прикусив зубами волосся і потягнув. Солодкий біль розбудив Настине лоно, вона відчула як його язик водив по колу навколо гарячого перла її рожевої мушлі. Руками він гладив живіт, все вище пробираючись до грудей. Нігтями зажав соски, гарячий біль спокуси вирвався фонтаном з її губ в його рот. Він, облизашись, проковтнув її життя…
Вона приходить до тями. Жінка допомагає їй підвестися, віддає бутилу води і виходить на наступній зупинці.
ВIДЬМА
Князь Долинський часом мав дивні забаганки. Коли йшлося про надзвичайних людей або й узагалі про страшне й таємниче, завжди відчував хвилювання. Без цього його заїдала нудьга — намагався покинути в таку хвилю товариство й відійти до себе, щоб віддатися химерним та рожевим маренням. Врешті, жив самотньо: жінка вмерла, дітей не було, тож дозволяв собі й химери. Маєтків у нього також не густо, що не зовсім пасувало до його високого титулу князя, але він знав князів ще убогіших. У глибині душі мав сподіванку на майбутнє підвищення, але на те в пана Долинського не було ні сили, ні хисту. Проте, яка то втіха сісти біля вогню й помріяти! Щоб відступився від тебе будень з його незмінними клопотами (гей, як не любив отих клопотів!) і почалося щось таке дивне й цікаве, від чого аж голова крутиться. Під таку хвилю закликав до себе старенького, давно зубожілого пана Твардовського, що вмів чудово оповідати небилиці, й всадовив проти себе.
— От ви, — казав глибокодумно, посмоктуючи цибушок, — усе розказуєте про упирів, відьом та чортів. А теє то, — пан Долинський хихикнув, — чи бачили насправді хоч одного?
Пан Твардовський, звісно, бачив їх не одного, він із ними всіма запанібрата, але князь не слухав того патякання. Дивився просто себе невеличкими чіпкими очима й бачив, що над головою в пана Твардовського виростає якесь чудне обличчя. У ньому все навиворіт: очі — де рот, а рот — де очі, і воно сміється навзаводи й підморгує. Звісно, пан Волинський вигадував те обличчя, йому самому ставало смішно на простуваті брехні Твардовського, але що, коли любив і брехні, й тихий розважливий голос того таки Твардовського.
— Такий ви всесильний, пане Твардовський, — сказав якось, — то привели б мені до маєтку хоч яку відьму!
Сказав це і зомлів, настільки сподобалася і захопила його власна вигадка.
Твардовський примовк. Подивився на князя темним, мудрим поглядом і мовчав.
— То я питаю, — сказав Долинський, — чи не змогли б ви привести якоїсь відьми до мого двору?
В очах Твардовського мигнули лукаві іскри.
— Я міг би, — мовив він обережно, — але…
— Ну що "але", пане Твардовський. Коли можете, то приведіть.
Твардовський мовчав ще довше, він дивився під ноги, наче набивав собі ціну, а коли звів погляд, очі його палали.
— Я б зміг, — сказав він, — але чи, пане, не боїтеся того?
Князь зареготав. Так весело, що Твардовський в догоду за ласку, виказану князем, підхихикнув.
— Але це коштуватиме немало труда, — поважно сказав Твардовський, і, як завжди, коли ходило про гроші, Долинський скривився.
— Я обіцяю вам свою ласку, — сказав він бундючно й позіхнув: не було про що говорити більше.
Але виспатися йому сьогодні не пощастило. Власне, завжди, коли находила на нього нудьга, його починали зморювати снища. В цю ніч борсався серед пісків, над ним горіло спечне сонце, а в небі кричали великі чорні птахи. Довкола палали багаття, і князь побачив проти себе те саме обличчя, що з'явилося було над головою Твардовського. Те обличчя покривалося язиками полум'я й начебто втіху від того відчувало. "Дивіться, дивіться, — шепотіло воно, — ви бачите, я горю. Це так чудово — горіти!" Вогонь уже підповзав до князя, і він з жахом побачив, як починає тліти одежа. "Згинь! — закричав він. — Згинь, пропади, нечиста сило!" Тоді він уздрів, як тікає од нього, лукаво озираючись, пан Твардовський. Вишкірився до нього й показав здоровенні, наче в кабана, ікла.
Долинський прокинувся. Ще миготіли в очах вогні, ще дивилося на нього страшне обличчя, а він, мокрий і переляканий, лежав на своєму ложі й бубонів задублими губами молитву. Потім важко встав і підійшов до вікна, за яким холодно палав місяць. Круглий і легкий, він тремтів, розсипаючи довкола холодне срібло. Князеві захотілося ковтнути свіжого повітря, і він потьопав у сіни. Поруччя ганку були мокрі від роси, і пан Волинський солодко позіхнув. Сів на лавицю й кресонув вогню. Сидів на ганку, смалячи люлечку, і нудьга покривала його душу. Попри все, його думки крутилися навколо вчорашньої розмови з Твардовським, і він поволі почав віддаватися солодкому мрінню. Сидів, огорнений прохолодою, наповнений, як глек, місячним промінням, і уявляв, як переступає поріг справжня відьма і як починається в нього казкове й незрозуміле життя…
Князь вибив попіл зі своєї люлечки. Йому стало ще сумніше, бо місяць сьогодні царював. Дерева тяглися до нього з безнадійною тугою, витягували гілля й листки, немов хотіли відірватися від землі й полинути вгору, де вільно гуляє той чарівник. Князь навіть уявив собі, як з тріском рветься їхнє коріння і як починають підійматися вони, немов бульбахи, зі своїм витягнутим догори гіллям та листям, з розчепіреним корінням, з якого осипається земля, і повільно пливуть у небо, меншаючи й меншаючи, доки не згинуть зовсім.
Вранці він довго лежав, доки дійшов сяк так тями. Встав і, важко позіхаючи, поплентав зі спальні. Йому назустріч уже біг слуга з мисою та втиральниками, але він відсторонив його.
— Пане Твардовський! — загукав він. — Пане Твардовський!
Йому ніхто не відповів, і Долинський невдоволено почухмарився. Тоді до нього підскочив покоєвий і, вклонившись, почав щось швидко торохкотіти. Але Долинському зі сну позакладало вуха, тож він покрутив головою:
— Га?
— Просив передати… Встав рано й поїхав, як велів ваша милість…
— Хто поїхав? Куди?
— Прошу ласкаво, як велів ваша милість. Поїхав пан Твардовський разом зі слугою…
— Так скоро? — буркнув князь і сів на услона.
— Зволив сповістити вашій милості, що так велів ваша милість!
— Гаразд! — буркнув князь, і йому раптом все зрожевіло навкруги. Здивовано й зачудовано звів брови, розтулив рота, тоді замотав головою і задоволене, щасливо прорік:
— А хай йому чорт!
Князь, здається, довго пам'ятатиме той момент, коли пан Твардовський привіз йому Меланку. Бо коли вона ступила до нього у двір, він аж закляк на ганку — на нього зоріли темні, морочні очі й біля них зарубеніли чудові вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить побачив, що воно заплетене; вся її постать наче виринула з під землі. Меланка всміхнулася, і князь раптом відчув, що всі його роки змиваються з нього, як пісок, що він і досі молодий та моторний, а над його головою — дивне небо, чудове сонце й палахкотющі срібні хмари. Його обплутувало недовідомим чаром, а може, це від того, що дівчина невідривне на нього дивилася. У неї було добре намисто на грудях, а з голови спускалося на спину кілька стрічок. За Меланкою стовбичив задоволений пан Твардовський — враження, яке справила Меланка на князя, його тішило.
— Вона справдешня відьма, — сказав він. — Ми напитали її аж у Барському старостві.
— Ти справді відьма? — спитав суворо Долинський. Вона хвацько мотнула головою, і він помилувався відчайдушними вогниками, що спалахнули в її зорі.
— А що вмієш робити?
— Все, ваша милосте, — сміливо відказала дівчина, і пан Твардовський задоволене засміявся. — Можу напустити мор, позбавити ваших корів молока, я вчена й можу бути від корів, гусей, кіз, риби, гаддя, бджіл та грибів. Можу наслати град, що виб'є панові посіви, й наслати на пана жаб. А ще можу попортити ваші коні, корови, кури й пси, — вона раптом усміхнулася до князя радісно й просто. Він не витримав тої всмішки й відповів їй такою ж.
— Ти відважна дівка! — сказав лагідно. — А чому тебе досі не спалили? Вона струснула волоссям (панові Долинському здалося, що воно знову розсипалося по плечах) і засміялася:
— Бо не вчинила нікому зла!
— Відьма повинна чинити зло, — знову посуворішав князь, — бо з чого тоді виказується відьмацтво?
— З того, що я можу все, — сказала Меланка. — От захочу й перелякаю пана.
— Ха ха ха! — зареготав пан Долинський. — Ану, перелякай!
— Ні! — Меланка зморщила носика. — Я перелякаю вас іншим разом — цього не повинні бачити сторонні очі.
Твардовський задоволене закивав головою. Він хихотів, і його очі були наче шкварки в салі; панові Долинському він уже заважав: князь був надто зачарований з'явою цієї дівчини.
— То ти приїхала насилати на мої ниви град і вбивати мої корови? — спитав весело він.
— Отакої! — відказала Меланка. — Я не хотіла нікуди їхати. Це вони притягли мене сюди, — вона хитнула на задоволеного пана Твардовського. — Але, коли хочете, пане, я вам це зроблю…
— Ну ну! — спохмурнів Долинський. — Iди, хай тебе нагодують. Ми поговоримо про це опісля…
Пішов з ганку, а коли озирнувся, щоб ще раз зирнути на відьму, обпікся її гарячим поглядом і її надзвичайною, справді чарівницькою вродою.
Відтоді в маєтку пана Долинського все перевернулося. Він сам ходив, наче очманілий, бо скрізь бачив перед собою гарячі, лискучі Меланчині очі. Коли ж справді вони здибувалися, пан Долинський не міг витримати чарівливого струму, що плив од дівчини, й тікав. А Меланка миттю заволоділа домом пана Долинського. Пересовувала речі, поганяла слугами, понаносила квітів та зілля — від статурного спокою й ладу в домі Долинського не лишилося й сліду, і він, який не дозволяв і услонові зсунутися з місця, мовчав, лише сопів і ховався. Не міг навіть розмовляти з нею, бо усмішка сама налітала йому на вуста, і князеві, вже немолодому чоловікові, хотілося жартувати, як парубкові, й говорити дурниці. Твардовський подався зі своїм слугою в свої подальші мандри, і Волинський був йому вдячний, що не мозолив очей — чим далі, тим менше терпів сторонні очі.
Ще особливіше життя у них починалося, коли вечоріло. Вночі Волинський зовсім тратив тямку, бо, як тільки запалювався місяць, Меланка з'являлася серед двору зовсім гола. Розпускала на спину волосся і, вклякаючи, шепотіла якісь заклинання. По тому скрадалася до хліва, де стояли спокійні й сонні корови, вибирала найкращу, і пан Долинський, сховавшись поблизу, чув, як лагідно вона з твариною розмовляє. Пестила її й цілувала морду, а тоді тулилася до неї, і Долинському здавалося, що під ним розверзається земля, що йому хочеться схопити ручницю й убити відьму разом з її коровою. Меланка ж сміялася й плакала, корова покірно приймала ласки, а потім виходили вони у двір. Iшли через подвір'я — гола відьма й мовчазна, тиха корова. Ступали, наче сонні, немов сковував їх місяць; Меланка погладжувала корові спину, — пан Долинський дивився на все це широко розплющеними очима, а коли обряд кінчався й Меланка ховалась у домі, він крався, наче злодій, до себе в покоєць і цілу ніч не міг склепити очей, відчуваючи, що весь тремтить, що збудження забиває йому до горлянки язика, що в роті в нього сухо й палко і що він ось ось збожеволіє.
Він повідпускав слуг — це сталося після того, як помітив, що й вони стежать за нічними Меланчиними походеньками, — і несподівано лишився сам на сам з чарівницею. В той вечір, коли вони опинилися сам нам сам, вона повелася, як завжди. Вивела корову, за нею потягся зачумлений і очманілий Долинський, і вони проблукали так доти, доки зник з неба місяць. Тоді Меланка впустилась у траву й почала плакати. Корова покірно стояла біля неї, віддалік ховався пан Долинський, і серед цього плачу, серед ночі він раптом зрозумів, що його опановує непевність. Він раптом повернувся й пішов додому, а вона сиділа в траві, заломивши руки, й безмовно дивилася.
Вранці й увесь день вона порала голодне князеве господарство й приносила панові їсти. Він мовчки приймав її послуги, але в розмови не входив. Так тривало цілий тиждень, врешті, не витримала й вона і, коли він порпався в їстві, що ніяк не лізло йому в горло, запитала, чого він тримає її біля себе.
— Хочу побачити справжню відьму, — сказав він, ледь ледь усміхаючись.
Вона не відповіла, а вночі, коди вийшла гола до своєї корови, він також ступив на ганок. Стояли під місячним світлом, облиті неземним його трепетом, пан Долинський уперше не ховався, а Меланка вперше не вдавала, що не знає про його підглядини. Вони дивилися одне на одного з глибоким, аж болючим сумом, він оглядав, не соромлячись, її тіло, її тугі й великі перса й густу темноту в паху волосся її струмувало в ніч, чорне, як почуття, що давно тримало в лабетах пана Долинського. Очі її дивилися темно й морочно, і він підійшов до неї впритул.
— Не треба! — сказала вона пошепки, і він звалив її на траву. Рвав із себе одежу, а коли впустився в її розжарену темноту, відчув, що земля закрутилася щосили, що вона стала глибока глибока, що груди її печуть, як жар, а волосся сплуталося з травою. Меланка застогнала, застогнав і він, і вони покотилися разом із землею й місяцем у неозору безвість, якій немає ні кінця ні краю і в якій горить чорний вогонь, що спалює і ніч, і його обійстя, і небо, і все живе та неживе.
— Ти не відьма! — сказав він після всього. Вона втупилась у землю й ридала. Тоді він схопив її за плечі й повернув до себе.
— Чуєш ти! — закричав він. — Ти не відьма, не відьма!
— Я відьма, — прошепотіла вона крізь сльози. — I ваша милість у тому ще переконається…
Щоразу, тільки починало сутеніти, вона відчувала неспокій. Потай вибиралася з дому (вже поповерталися слуги, і вона покинула водити корову) і, вилізши крізь дірку в паркані, повільно йшла геть. Простувала вузькою стежкою в просі аж до просторої левади, за якою темнів, як гребінь для неба, гай. Пан Долинський ішов слідом, а коли вона помічала переслідника, прибавляла ходи. Нарешті кидалася бігти, але він був немов прив'язаний до неї. Відчувала жах, що немилосердно стьобав її, до того долучалося хвилювання й солодка тривога, і вона бігла, наче засліплена. Але за нею, мов тінь, плелася кощава князева постать, і вона вже бігла понад силу. Колола ноги в будяки й траву, навколо сюрчали, мов божевільні, коники; з за гаю випливав місяць, великий і червоний, як розпечений кавун, — вона відчувала трепет перед цим чудним світилом і впала б ниць помолитися його холодній порожнечі, коли б за нею не тупотіли чоботи князя Долинського. I вона знову бігла, цього разу через зарості кущів. Ховалася за ті кущі, але чорна князева постать знаходила її скрізь, і вона бігла далі, задихана й перестрашена, волосся її чіплялося за гілки й боляче смикалося, одежа розтріпувалася, босі ноги збивались у кров; чула на карку гаряче дихання. I знову бігла, рвала сплутане гілля, часом падала, але миттю зводилася, бо над нею нависала чорна постать і вже тягла руки, щоб схопити її. I вона бігла, а за нею ступали важкі чоботи, і важке дихання обпікало їй спину. Тоді Меланка відчувала, що вже не в силі бігти, й повертала до темного переслідника перекошене з жаху обличчя. А він ішов до неї, швидко й упевнено, вона ще бігла між дерев, в гіллі плутався місяць, гукав пугач, шелестіли крилами кажани, — сильні руки жбурляли її раптом у траву. Ридала, коли з неї зривано одежу, й боронилася, дряпаючись і випручуючись, доки не втиснено її в землю й доки рештки сили не витікали з неї. I вона відчувала, як пахне земля, як чавить її страшенна вага, як проходить крізь неї пекучий струмінь і захоплює її тіло важкий ритм. Вгорі гойдалися місяць і дерева, сльози мочили їй лице, і вона просила, молила не займати її, хоч уже давно була займана і хоч нікуди уже їй утекти. Потім лежала, розтерзана й переможена, а він сміявся. — Ти не відьма! — чула вона твердий і, їй здавалося, радісний голос і не могла стриматися, щоб не ридати ридма.
Він стояв над нею, великий і темний, а тоді повертався й ішов. Вона зводилася з землі, збирала одежу й покірно, як приборканий кінь, плелася за ним слідцем. I все ставало навпаки: він ішов попереду, а тінню його ставала вона. Він навіть не повертався в її бік, і вона вже бігла за ним, дряпаючи й ранячи тіло, доки опинялися перед діркою в паркані. Тоді він наказував їй одягтися, і вона одягалася тремтячими руками, а потім, уже в його ліжку, коли її знову чавив страшний тягар, відчувала ще сильніший трем і віддавалася йому з таким гарячим палом, що він безсило відкидався на подушки й відразу ж засинав.
Дивилася на його одутле, немолоде обличчя, і їй хотілося вбити його під таку хвилю. Тіло її струшувала ненависть, але покора розтоплювала ту зненависть, і вона довго й важко думала, як би їй утекти. Вже відчувалася, мов стеблина на вітрі, ще один подув, ще удар — і вона зламається навіки.
Але прийшов мент, якого вона не сподівалася. Одного вечора, коли покликав її вічний княженко місяць, вона не почула за собою кроків. Довго йшла, весь час озираючись, але довкола стигла пустка, і все під місяцем поперетворювалось у руїни. Наче потрощені фортеці, витиналися дерева; мов розриті вали, тяглися кущі, і вона опинилася раптом віч на віч з місяцем, із сухим шелестом кажанячих крил і з тужливими та розпачливими гуками пугача, їй здалося, що тут, у цій дивній ночі, коли втратила власну тінь, вона руйнується, як і все навколо, розпадається й перестає існувати. Бо й справді, була сама і ще не могла прийти до тями, ще сподівалася важкого хрускоту за спиною, ще сподівалася, що її схоплять сильні, ведмежі руки й розчавлять, мов квітку, але довкола розляглися руїни, місяць також був поруйнований, навколо вмирала трава, і Меланка краєчком мозку зрозуміла, що на неї дихає холодним ротом осінь і що все навколо неї жовте. Дерева теж майже вмерли, так само, як і ціла земля. I їй стало холодно, пропасниця струснула її тіло — вона впустилася на опале листя. Зимно дихав ліс, зимно горлав пугач, — була беззахисна й нікчемна, сльози роз'їдали їй обличчя, і вона перетворювалась у засипану листям землю, по якій течуть крижані струмки. Місяць збуджував і гнітив її, вона вже ледве ледве дихала і ставала під цим небом і під цим місяцем наче заблукла мураха, що втратила надію розшукати свій мурашник.
I вона почала проказувати в цю ніч і до місяця лихі слова, від яких терпла в неї на спині шкіра і які до решти руйнували її.
— Хай виздихають у тебе корови, — шепотіла вона, — хай найдуть на тебе й на твій дім жаби і зжеруть тебе разом з усім майном твоїм, хай паде тобі на голову страшний мор і хай зрівняється з землею рід твій! Хай оточить тебе гаддя, і ходи в тому кільці, поки не задубнеш, ходи і плач, ходи і хай не ляже тобі на вуста усмішка, хай розпадеться тіло твоє і хай станеш ти живою руїною. Нехай жінкою той буде собача кропива, а товаришем колючий будяк!
Шепотіла все пристрасніше, і їй здавалося, що навколо повзають жаби й гаддя, що пугач б'є її тупим дзьобом у тім'я, що вона вже зовсім не живе у цьому світі, хіба що лишилися цей місяць і зруйнований ліс. Бо вона тремтіла дрібним дрожем, і їй було навіть жаль од тих слів, які вимовила. Але холодна рішучість знову заволоділа нею, і вона повірила в те, у що досі не вірила сама і в що ніяк не хотів вірити князь: ставала серед цієї ночі відьмою, належала цій темені й належатиме їй завжди. Від того дивний жах заколисав і запестив її душу, вона побачила, що її тіло — суха гіллячка, що її руки — хмиз, а ноги — поламані пагони. Очі її — зорі в небі, а волосся її — ніч, у якій спить криниця, вуста її і журавель біля криниці — жах її, вуха її — крик пугача, а шия її — шумкий осінній ліс. Жила в усьому тому дивним життям, поволі збирала в себе місячне сяйво, щоб залишити там, у небі, холодну зиму й крижану вистиглу таріль, яка поки що сипле й сипле неживе срібло, хмільне, немов трунок, і нещадне, як крик…
I мор прийшов. Ще зранку в селі забили в дерев'яні калатала. До пана примчав вершник від сільського уряду і сповістив, що з села вже вивозять перших мертвих. Запахло димом, горіли хати уражених, калатала не стихали ні на мить, сонце в небі посіріло — дув важкий вологий вітер. Дерева теж відчули пригнобу, бо все наче попелом покрилось і змертвіло.
Меланка зачинилась у своєму покоїку, і коли князь застукав до неї, не відповіла. Він довго лаявся, грозився висадити двері, але в покої чулися тільки зітхання й плач, і Долинський наказав слугам позачиняти всі хвіртки й ворота. Слуги дивилися спідлоба, жах уже доповзав і сюди, вили собаки, й неспокійно ревла худоба — в цей тривожний ранок її забули погодувати. Конюший пана Долинського підійшов до господаря, коли той виліз на вежу над ворітьми. Видно було дими пожеж, бігали, збираючи пожитки, люди, ладнали вози, щоб утікати.
— Ваша милість, певне, відаєте, звідки це нещастя? — спитав конюший.
— Всі нещастя, — задумано відповів князь, — від руки господньої.
Конюший усміхнувся, його обличчя освітилося твердою затятістю.
— Від руки господньої чи від руки нечистого, — пробурмотів він…
Від села вже їхало до них кілька вершників. Князь побачив той хід одразу, уздрів сиві бороди дідів, що сиділи на конях, юрбу селян, що зібралася серед сільського майдану.
— Їде сюди копний суд, — сказав конюший.
— Не мели дурниць! — обірвав його князь.
— Я тільки сказав, — з притиском повторив конюший, — що їде копний суд.
— Чхати мені на копний суд! — буркнув князь Долинський, проте з вежі не сходив. Бо його пойняло раптом розкаяння. Рідко коли відчував його, але коли відчував, мучився.
Вершники вже були зовсім близько, і він, не повертаючи голови до конюшого, наказав привести Меланку. Конюший мов чекав цього наказу, бо відразу зник, і пан Долинський удруге відчув розкаяння. "Ну й хай!" — подумав він.
Вершники доїхали до рову, і він побачив їхні схвильовані обличчя.
— Що скажете, люди? — голосно запитав він,
— Ти ховаєш відьму, пане, — сказав йому найстарший. — Це вона наслала нещастя…
Долинський озирнувся — від будинку уже вели Меланку. Була розстріпана, а одежа подерта. Але краса її так само паленіла, а може, навіть більше, ніж звичайно. Горло Долинському стисла ядуха, і він хапнув ротом повітря.
— Вона не відьма! — сумирно сказав він.
— Ми позиваємо її на суд, — сказав найстарший з дідів.
— Гаразд! — сказав князь. — Ви її судитимете!…
Суд уже в'їжджав у браму. Долинський спустився донизу й зирнув похмуро на Меланку, Та відповіла йому іскристим поглядом, і він відчув, як кольнуло йому всередині — всі ті ночі, які провели вони разом, прийшли раптом у цю квилю; їхній біль та радість. Але довкола стояла сутінна мла, довкола сутінно плавали обличчя членів копного суду й слуг. Вітер був аж мокрий, і через те важко дихалося, хмари вже заволокли небо й, здавалося, от от мали брязнути дощем.
— Слухай, дівчино, — сказав князь. — Ці люди з села. У них мор. Це ти накликала нещастя?
Вона подивилася на нього незмигно й майже радісно. Губи її торкнула легка, як тремтіння стебла, всмішка. Пан Долинський опустив очі.
— Тебе питають! — крикнув люто конюший.
— Так! — твердо сказала Меланка. — Це я накликала нещастя! Я, і мені допомагали їхні сільські відьми…
— Це копний суд, — сказав князь, показуючи на селян. — Вони прийшли судити тебе.
— Я стану перед ним, — тихо сказала Меланка. — Я вчинила гріх, і вони можуть судити мене…
Він мовчав, тільки дивився на неї з холодним здивуванням.
— А чи знаєш, що чекає тебе?
— Те, що вони присудять, — сказала Меланка з викликом. — Мені і відьмам їхнього села.
— Хто допомагав тобі? — спитав найстарший з селян.
— Палагна і Ганна, — твердо сказала Меланка.
— Чи вести тут зізнання, чи, пане, накажете забрати її? — спитав найстарший.
Князь промовчав. Подивився на Меланку, в неї було підбите око й роздерта біля шиї сорочка. Руки її стискались у кулаки, а босі ноги міцно стояли на сухій безросій траві. I його гойднула раптом хвиля незрозумілого презирства, незбагненного зла і ярості. Відчув майже на плечах це розтривожене небо, вітер і хмари, відчув тупу нерозважну самотність та порожнечу.
— Забирайте! — коротко сказав і пішов геть.
I йому здалося, що чує за собою гаряче Меланчине дихання, що все це лише мана, а вони повертаються з нічних своїх гульок, що він зайде зараз до свого покою і прийме її в ліжко. А тоді все закрутиться, завертиться, все розтопиться і зникне, лишиться тільки її палючий вогонь і її неймовірно прекрасне обличчя. I він відчув, що йому хочеться тікати з цього двору, від цієї трави, по якій ступають його ноги, і від цього неба, що лежить на плечах: йому конче треба утекти від цього навадження й сну, щоб знову нудьгувати довгі вечори, слухати патякання слуг чи принагідних гостей і кликати до голови найрізноманітніші марення. Тоді не буде ні цього пломеню, ні цієї важкої, як ніч, і незрозумілої, як ніч, порожнечі. Він тікав до своєї затишної оселі і щоступня все більше віддалявся від своєї дивної пристрасті і від свого, може, останнього божевілля.
Але до свого дому він не дійшов. Спинився раптово й відчув, що заповзає йому в душу незбагненний страх.
Здалося йому, що у темних сінях хтось чи щось його чекає. Здалося йому, що то жінка із темним обличчям і дивовижно морочними очима. Чорна жінка простягла до нього руку й поманила до себе пальцем.
Феодотія
Феодотія безтурботно розчісувала довге біляве волосся. З дзеркала на неї дивилася юна красунечка в блакитному коротенькому сарафані з глибоким декольте. На маленькі груди вона одягла ліфчик на товстому паралоні. Друге дитятко висосало до останньої краплі її маленькі груди і вони опустіло скотилися до живота. Та вдало підібрана білизна приховує цей недолік вдень і вночі.
Феодотія соромиться свого чоловіка і навіть вночі не знімає білизни. Та дарма. Її чоловік безтями кохає її фарбоване рідке, та довге волосся, великі блакитні очі, маленький кирпатий носик, великі губи, які Феодотія любить видувати, коли фотографується, або коли їй сподобається який незнайомець. О, ці губи! В такому видутому вигляді вони особливо заводять Макса (батька її дітей). Вони стають абсолютно ідентичні її рожевим губам між її стрункими ногами. Він любить пригадувати, як смачно вона цими губами бере його за плоть і жадібно впивається, мов зголодніла п’явка в червоне від бажання тіло. Вона смокче сильніше, кожне її прицмокування відбивається луною неземного задоволення. З усіх жінок, що були в нього, тільки Феодотія уміє підвести лукавий погляд блакитного сяйва, засмоктавши його повністю, з яйцями. Її горло ковтальними рухами пестить його могутність, а язик блудить вологою спокусою по затверділим яйцям, підколихуючи їх в такт зажиманню плоті. Бурхливою хвилею Макс нагороджує свою кохану, напоївши її собою.
Довгу шию не менше кохає її Макс. Він знає як вона уміє змастити його член маслом і зажати між шиєю, головою і плечима, обвивши його, подібно змії. Збуджений її молодістю та блядським поглядом, він стріляє прямо на її обличчя молочною масою.
Він ревниво любить її груди. Ї нічого, що в нього груди більші, ніж її. Він пухкенький і м’якенький скрізь, а вона така тендітна, як маленька дівчинка чи юний хлопчик. Так, Макс зраджує Феодотії тільки з порно відео забороненого збочення. Коли він бере її ззаду, вона йому повністю нагадує молодого хлопчика: тонка спина, кістлявий вузький зад, тоненькі ноги.
Молода жінка продовжує розглядати себе в дзеркало. До її сарафана підійшли б точно такі блакитні босоніжки на золотистому каблучку. Саме такі вона бачила позавчора на вітрині магазину в центрі міста. Там задорого, але її Макс буде таксувати до скону, але купить їй ті босоніжки. Їй варто тільки сказати йому про це. Вона одягає білі босоніжки на чорній платформі і бере білу з чорними ручками сумку. Дзеркало ніби відповідає їй: красуня.
Феодотія кладе в коляску маленьку Катрусю і йде на прогулянку. Її закрутила рутина: після прогулянки готувала обід, кормила чоловіка і сина Олексія, який повернувся зі школи, сиділа в соціальних мережах, переглядала в інтернеті моделі блакитних босоніжок і, запевнившись, що кращих за ті, що бачила на вітрині, немає, забрала гроші в Макса на взуття, повечеряла, прийняла ванну, заставила Макса зробити їй масаж і заснула. Макс поїхав таксувати. Поряд на ліжку заснула Катруся.
Феодотія прокинулася від того, що в її горлянку прописався величезний член. «Макс взагалі охуїв!», - зі злостю подумала вона. «Хай тільки вийме його! Я йому розкажу як мені сон перебивати! Ще й Катруся поряд спить!!! Збоченець безсоромний! Але він такий величезний, у мене аж губи болять! Це не Максовий! О, Боже! Хто ж це! Мамочка!!! І крикнути не можу! Яка потвора!!! Його зріст буде метра два з половиною, а член, як коня! І він не збирається його виймати з мене!!! Ммм!!! Я завжди мріяла про секс з таким членом! Якщо він захоче відстрахати мене, я пручатися не буду!!! О, ні!!! Він не збирається мене трахати туди. Йому потрібні мої губи!!! Він не має запаху. І на смак ніякий. Але я відчуваю його в своєму роті. Можливо, це сон? Ні! Я відчуваю як печуть губи, як натирається язик, як він пролазить в горло! Все! Досить!!! Відпусти!!! У нього такі великі чорні очі, білків немає! Ф’є! Я стомилася!!! Більше не хочу! Де Макс!!! А якщо цей монстр-збоченець щось скоїть Катрусі? Що ж мені робити??? ААААА!!!! Боляче!!!! Як же ж боляче!!!! Мамочки. У мене тріснула губа. Кров капає на груди. Тварино, відпусти!!!! АААААА!!!! Боляче!!!! ААААА!!!! Так темно. . . Так байдуже . . .»
я
Звично покидаю тіло: воно лежить на спині, голова повернута вліво. Коротке волосся розкидане на подушці і жовтаво відбиває місячне світло. Голова схожа на соняшник. Ні... Обличчя нагадує скоріше якусь святу з ікон з ореолом від того відблиску волосся.
У дзеркалі, що напроти мого ліжка, палає вогонь. Відколи у мені прокинулась ця *** якось так виходить, що напроти того місця, де я сплю, стоїть дзеркало. Якби я не совала меблями, уникаючи дзеркал, вони завжди поряд мого сонного тіла. Якось у дитинстві прокинулась вранці – а навпроти дзеркало. А біля дзеркала ваза з в’язаними квітами. Я захотіла, щоб квіти танцювали. І їхне відображення в дзеркалі затанцювало. Я злякано спостерігала цей дивний танок. Ущипнула себе – не сплю. Враження від квіткового танцю ще й досі береже моя свідомість. Але пояснити побачене я не можу й досі.
Та й зараз багато чого не можу зрозуміти. Хто я? Відьма – це та, що відає. А я нічого не відаю. До мене в снах інколи приходять померлі і навчають, розказуюють що буде, відповідають на мої запитання. І таке дивне відчуття у сні. Коли спиш, розумієш, що ти спиш. Коли можеш свідомо уві сні щось робити. Спочатку я вчилася переміщати предмети у вимірі сну. Для цього не потрібно рук. Все робиться силою бажання. Потім вчилася літати. У житті я боюсь висоти, але тут переборола страх. І мені подобається політ. Коли покидаєш тіло, вилазиш через фіранку і невагомо летиш угору, бачиш дах свого будинку, сусіднього, бачиш як дві чорні цяточки юних закоханих стоять поруч і знаєш про ті цяточки все-все, і те, що вони не підуть разом по життю і що буде біль розлуку та образи.
А ще дивне відчуття коли спілкуєшся з мертвим. Спочатку у сні до мене приходили мої померлі родичі, яких я не застала живими. Знайомились у снах. І от усе розумію: і що сплю, і з ким говорю, і про що, і що хочу запитати. Буває так: сплю, як звичайна людина. Сниться звичайний сон. Бачу померлого дідуся і ще живу бабусю. Підходжу до дідуся (бабуся зникає) і говорю: «Привіт, дідусю! Я розумію, що ти уже мертвий, що я у сні і ти просто прийшов навідати мене. Я дуже за тобою скучила. Дідусю, що поганого на мене чекає і як його уникнути? І він мені все розповідає. Але є одне правило: не можна обіймати, цілувати мертвого, якби за ним не сумувала. Знаю із гіркого досвіду: я обійняла не дідуся, а чорта, а він уже мене як захватив! Думала, у пекло затащить і більше не прокинусь. Чорти часто поряд з мертвими ходять. Сторожують, чи що? Важко ще прокидатися, коли спиш і розумієш, що треба прокинутися – тяжко преходити між світами.
А може я божевільна? Чомусь це слово сприймається суспільством образливо. Божевільні – вони ж бо перед Богом вільні, безгрішні і може святі. Люди бояться божевільних через заздрість. Взагалі люди бояться волі. Люди живуть шаблонним життям і розріджують рутину гріхом. А можна зробити своє існування життям, ставши вільною людиною. Фромм писав, що вільні люди – це діти, революціонери, митці. Та це не так. Воля дітей обмежена батьками. Воля революціонерів – силою опозиції. Воля митців – естетичними примхами суспільства. Ми не маємо волі. Волі нам не дасть ніхто. Диявол нашу волю перетворить на виключно злі вчинки. Бог вимагає жити по заповідям. Навіть після смерті ми потрапляємо у пекло, де нашу волю бичують вогнем чорти. А у раї наша воля в руках Божих. Кожна людина сама собі шукає палача, який би позбаляв її волі: поважає примхи батьків, труситься перед босом на роботі, боїться гніву чорта чи Бога.
Я не анархістка, я така ж як ви всі. Я не маю права судити, бо я сама щоночі тихенько дивлюся із вікна на шматочок неба, коли так хочеться погуляти вечірнім селом. Але це для мене така розкіш! Скажу чому – не повірите. У мене мама трохи схиблена на темі сексу. Вона думає, що я постійно ним з кимось займаюсь. А я б і не проти так: говорять, це корисно для здоров’я. Та й втрачати мені нічого – я розлучена. Мама дуже хоче бути моєю найкращою подругою, та подруга повинна вміти слухати, а вона мене не чує. Вона вважає, що я страшенно хочу чоловіків. Але це ж не так! Я не хочу чоловіків, бо вони не уміють кохати. Їхнє кохання обмежене тваринною хіттю, а я від такого не відчую оргазму. Фу! Як ви могли подумати! Я не люблю жінок! Вони не уміють кохати! Їхня лювов – це мильна бульбашка витонченого бажання бути бажаною. Я не люблю Бога. Його любов така ж задушлива, як і батьківська. Я не люблю Вельзевула: його любов – це збоченне групове гульбисько, а я хочу кохати єдиного.
Знову прокидаюсь із щемом у грудях. Це була звичайна червнева ніч.
Сьогодні 13.06.2010. Ця ніч була незвичайною, хоча починалося все рутинно.
Як завжди, покинула тіло і вилетіла через фіранку. Неперевершена насолода польоту! Людиною бачиш уночі все чорно-білим, а зараз підо мною нудне село. Назва у села цвіткова. Можливо, колись воно таким і було. Нині цвіт воює з кіптявою і брудом потягів: кислотний пил насідає на квіти, але вони обтрусять головку – і далі квітнуть; радіація давить за стебляне горло, а цвіт сміється, як від лоскоту. Квіти перемагають – саме літо за генерала! Та є ще людина – найкращий вояка. Вояка, що сам проти себе воює: вулиця із єкологічною назвою – Зелена – потопає у сміттезвалищах.
Я не люблю село – там люди, а мені так не хочеться бути з ними порпяд. Лечу до лісу. Він завжди привітно мене зустрічає шелестом сонних живих гілок. Лісовий розчищає цими гілками небо над лісом від хмар, або ж ховає від зливи. Прохолодна сирість землі привітно цілує мене устами мавок. Чортенята тянуть у танок. У цьому танку-вихорі зламуєш гілля з дерев, лякаєш диких кіз, навіть змії лячно ховаються в землю. Трощиш все, що потрапить на очі, доки згониш так злобу на людей, доки не забудеш, що вдень ти ще людина, доки не станеш частинкою Вічності. Мавки співають пісень, чорти катаються на кабанах. Відьми шепчуть над травами і злякано дивляться навкруги, бо вони не є частиною цього Дикого, вони або вчені або вроджені, а все-ж відьми. Лісовий, хоть ззовні старий дідуган у солідному довгому вбранні, кумедно закинув бороду за шию і з дитячим ляском катається на козі. Як прокинусь, обов’язково напишу знову свою «Лісову пісню». І ця думка дає мені зрозуміти, що сьогодні я так і не забула про своє людське існування. Мені вчителька так і не повернула моєї пісні, та я створю ще кращу. Обов’язково створю. І знову поринула в думи: хто я? Мені ж так добре тут, чому я повинна повертатися в тіло? Чому я завжди відчуваю біль і нестерпну потребу іти у світ людей?
З такими невеселими думками я покинула веселе лісове товариство і пішла блукати лісом. Вийшла на якусь галявину, яку я ніколи тут не бачила. Ця галявина красивіша за царську почивальну лісового. А головна прикраса цієї галявинпи – наречена. Її сукня – не писк моди, але така гарна! Біла тканина розшита золотими нитками, золотаве каміння виблискує на всю галявину. Про таке плаття я завжди мріяла у наївних мріях про весілля з принцом! А фата! Яка розкішна довга фата! Вітер бавиться, ніби з хвилею, гілки жадібно тягнуться зеленими руками доторкнитися до фати! А поряд з нареченою – юнак. Та мій погляд знову зачаровано переходить на наречену.
Та це ж я! Було це три століття тому. Я народилася у сім’ї кріпосних селян. Я Меланка. Та про яку читали вище.
Смерть логіці.
Провінційна маршрутка
Якось так виходить, що ми постійно кудись їдемо. Небагате життя доторканних українців зберігає екологію: ми їздимо на маршрутках, зробленими з гуми (точніше – з резіни) жовтозубими Богданами.
Таких, як я , багато. Разом – Ми – молоді і безсовісні.
Коли ми сидимо в маршрутці:
- активно всіх розштовхуємо, щоб не тільки сісти в маршрутку, але і зіпсувати чисту нагладжену сорочку якоїсь офісної мишки;
- їмо з апетитом, нюхаючи запахи спітнілих запилених тіл, і засовуємо недоїдки під сидіння;
- хвилини прильоту конопляної музи фіксуємо на диркомандинових сидіннях дуркуватими карляками;
- хекаємо на скло алкогольними парами і фіксуємо спиртну музу;
- радіємо, коли хтось із стоячих перелетить з одного кінця маршрутки в інший і пошкодить собі кістяччя, доки це кістяччя не вліпить в рідного, скришеного карієсом, зуба;
- ніколи не поступаємося місцем бабусям, які воняють нам в обличчя лайкою із запахом пародонтозу. Бо ми – гідні онуки цих бабок, які згонять вагітних, щоб примостити свій зморшкуватий зад.
Коли ж нам доводиться стояти:
- активно затопчуємо всі ноги, які поруч загрозливо соваються при гальмуванні маршрутки;
- всі речі звалюємо на голови і ноги тих, хто сидить, щоб знали як штовхатися;
- задираємо руки якнайвище і потіємо якнайактивніше, щоб там внизу вчаділи розштовхувачі;
- якщо з’їли щось нехороше, зригуємо шлункові привіти в обличчя ближнього сидячого.
І всі ми заздримо водієві, який сидить один, відділений від нас премудростями автобусного дизайну, ще й біля вікна! Він буде нас підкидати ямами української латаної асфальтової стежини, переміщати нас і наші речі магічною силою гальма, кричати, щоб швидше заходили і більше платили.
І от я, така молода і безсовісна, підходжу до величезної черги:
- Хто крайній? – на мені переглянулися великими очицями, як на скажену. Білявка для приховуваня лисин, кривонога від худоби, щось шепнула такому ж модельно-прищавому кавалеру. Гидкі качата засміялися, дивлячись на мене. Я люто і голосно повторюю:
- Хто крайній?
Якась бабуся із серця черги відповідає шепеляво:
- Хто має совість, той крайній! – її підтримує черга хіхіканням.
Тут під’їздить автобус і я звично обходжу чергу збоку. Сідаю першою. А ззаду всі дружно:
- Дєвушка, а черга?
- Ану вийшла, наглюка!
Я спокійно всілася. Всі заходять і дивляться на мене вовками, хто шипить змією. Білявка, всівшись, розпушує паралони кістлявих грудей і починає на весь автобус, Щоб звернули увагу на неї таку красиву і розумну. Пищить мені в спину:
- Розштовхала всіх… - я перебиваю її обурення, розвернувшись до її кістлявості обличчям:
- Кого з вас я штовхнула? – проводжу поглядом по очах людей, які соромно гаснуть на підлозі маршрутки, бо я ні до кого не доторкнулася, вони ж бо, задні, самі мене заштовхнули в салон. Опускаються повіки, значить є у вас сором, а вголос далі:
- Я смішно, - затушила погляд кістлявки, - і совісно, - опустилися повіки сидячої поряд бабусі, - за крайнім зайшла в маршрутку. – Я поправила свій натуральний бюст без паралону в тон кістявці. Жест той означав: недоросло – мовчи.
Уже за спиною закінчили конфуз вигуками в мою користь. Хтось комусь місце уступив. Хтось взяв на руки чиюсь дитину. Мені стало приємно.
Зайшов водій:
- Білєти всі взяли? – і ми поїхали.
Резиновий автобус наповнювався нами на кожній зупинці, доки не зайшла Мать:
- Шо там у вас за проїзд?
- Посвідчення!
- Покажіть.
- Я не пролізу аж до вас.
- Давайте я передам.
- Куди ти, сопляк, в мене з рук вихватив.
- Та я ж хотів, щоб ми швидше поїхали. Мені на пари треба встигнуть.
- А шо ж це оно у вас за посвідчення? Багатодітна мати у нас не проходить. Платіть.
- Та шо ти, йолопе, мелеш, - смішок в автобусі з бабусиної сільської наївності, - я в Кийові по ньому даже в метро безплатно їхала. І в елєктрічці проходить.
- Баба, я не імєю права вас провезти у себе. Виходьте, або платіть. Вас люди ждуть.
Баба вийшла з маршрутки, а у відчинені двері як загорлає не своїм голосом, прикрашаючи багатодітною російською матерщиною:
- Шоб ти перевернувся!
Якийсь дядько, сміючись:
- Нехай нас довезе, а потом перевертається, - але його смішок ніхто не підтримав і він обірвався кашлем незручності.
- Шоб ти здох, розбився. Щоб діти і внуки твої розбивалися, переверталися.
А бабусі з маршрутки дружно:
- Ціпун тобі на язик!
- З твого рота та в твою пазуху!
- Тобі ж помирати скоро! Шо ж ти мелеш!
Двері зачинилися, а матерщина з посвідченням лунала услід.
Бабуся, що сиділа біля мене і труїла мене випарами зі старечого тіла, попросила причинити вікно. Я вирішила догодити їй, бо та явно отримувала добрячі пощічини від шторки.
Аж раптом я почула голосне:
- Гуп!!!
То був мій телефон. Літати маршрутками він звик, то ж лише бабусю злякав своїм розтрощеним виглядом. Зібравши до купи деталі, я заспокоїла бабцю.
Місто привітно зустріло нашу маршрутку випарами азоту. Виходити першою я не захотіла. Мені закортіло подратувати кістляву ще. Я вийшла поперед неї.
Їхали далі в резиновому ПАЗику: було тісно, жарко і, по-студентськи, весело.
Бродіння
Широкі носики іномарок із яскравими ніздрями брезгливо мене оминають. Їм страшно мене збити, а мені помирати не страшно, бо мене немеє. Повільно переходжу бурхливі київські вулиці. Моє тіло втратило здатність відчувати біль, очі не знають сліз. А так хочеться відчути блаженство страждання чи дурнувату імітацію щастя. Чи любові...
Ісус, помираючи у муках, любив ворогів своїх.
Я її зустріла на вулиці. Вона була одягнена у все чорне: чорна вітровочка, чорні бриджі і чорні сапожки. Поспішала на роботу, охоплена диким азартом обігнати усіх пішоходів, що ішли попереду.Чорні брови малювали незвичну красу дівочого обличчя. Чорні круги під її очима розповідали про дванадцятигодинний робочий графік. Чорні очі ще не висохли від нічних сліз. А їй було чого плакати. Дома на неї чекав безбатченко. Хоча навіть не безбатченко... Справа в тому, що вона завагітніла від безплідного.
Починалось це із зустрічі на автобусній зупинці під стінами її університету. Вона була звичайною сільською дівчиною суворого виховання. Та місто її захопило і вивело на це побачення. Вона боролась з містом осінь і зиму, а весною здалася. Він був красивим чорнобровим, високим і пропорційно складеним. Його тіло на все життя залишиться для неї еталоном краси. Навіть зараз, поспішаючи чорно на роботу, вона краєчком ока шукає того, кращого, та марно. І не знайде. А ще був букет рожевих троянд, таких рожевих, як на їхньому весіллі. З першого погляду на нього в ній прокинулась жінка із хіттю самки. Того вечора вони пішли в гості до його сестри, яка вдало вийшла заміж за бізнесмена. Він купив для сестри гостинця, а їй нічого не запропонував. Але хіба тоді вона б звернула увагу на таку дрібницю, як у нього були такі щирі карі очі.
А тоді була середа, зняли пари. Викладачі ходили на лекції так же сонно і монотонно, як і студенти, тож у студентів часу на гуляння вистачало, як і викладачам. А може вона хоче на когось скинути вину за ту середу? Але вона поїхала з ним, коли він приїхав з букетом червоних троянд. Він приїхав на дев’ятці свого друга. А ці червоні троянди прикрашали будні сварок до весілля.
Разом вони купили пельмені і вино. Вона не звернула уваги на убогість його квартири, а вечеря їй здалась найсмачнішою в світі, бо поруч був він. А потім вони цілувались. Самка покинулась і хотіла гріха. Вона була на ньому. Цілувала його губи і тілом вивчала його випуклість. Вона відчувада як його самець виліз із-за штанів і терся об її живіт. А потім щось мокре на животі. Він пішов митись. Вона не розуміла що трапилося, а спитати соромилась. Соромилась зізнатись, що вона ще дівчина. Він повернувся і вони знову цілувались, доки одяг кудись не зник. Потім вона відчула його губи на губах її самки. Це був як поцілунок принца на губах сплячої красуні. Вона вистрибнула нього і стала жінкою. В її пристрасті він не здогадався, що вона ще дівчина, а кровава пляма дівочості стала розлитим вином...
Наступного дня він познайомив її зі своїми батьками. Злидні і моральна убогість цих людей не злякали її, бо поруч був він – її красень.
За тим він переїхав до міста, щоб бути з нею поруч. Вона не звертала уваги на те, що він не міг довго працювати на одній роботі. Хіба він міг бути ледащом, якщо він так смачно готував, допомагав прибирати у гуртожитку. Вона не звертала уваги на те, як він зникав десь з друзями у конопляних оргіях. Їй стане боляче лише тоді, коли він розповість їй в ліжку про те, як зраджував їй з іншою, коли вона ходила вагітною від нього безплідного.
Вона не звертала уваги на те, що його не поважали її рідні. Вона була байдужою до прохання батька покинути його. Хоча потім у заяві суду вона прочитає, що саме її рідні змусили його одружитися на ній. Вона не звертала уваги на те, що він не розумів її віршів. Вона пробачала йому грубе слово в її адресу. Вона дарувала йому якусь дрібничку, а він міг забути... Вона кохала його.
Літо. Дніпро, охоплене зеленими руками рослин, було дзеркалом для голубого неба у зеленавому обрамленні. Були лілії, водяні зірочки, які повністю обквіли затоку. Була вона: красива, гола, ніжилась під сонцем, а він прикрашав її тіло ліліями. Вона кохала...
Осінь... Було те ж Дніпро, розфарбоване відображеннями золотоволосої художниці. Була вона, він і його друзі. Була конопля і вино. Вона ніколи так не промерзала в ноги як тієї ночі. Захворіла грипом і звично провела хворобу в роботі і клопотах рутини. Був біль у нирках і лікарня. Була розмова з лікарем і попередження, що тимчасово вагітніти не можна, бо роди вона не витримає. За коротким «не витримає» мовчазливо сховалось слово «смерть».
Вівторок. Було все звично, але їй приємно, як ніколи. Звично, потомлені утіхами, заснули. А в її лоні прокинулось нове життя від безплідного батька.
Була затримка на тиждень. Тест, пельмені і вино. Він умовляв її народити, а вона розуміла, що це кінець. Кінець всьому: навчанню, кар’єрі, вільному життю молодої вродливої студентки. Вона розуміла, що ніколи не стане вбивцею, в цей момент він розповідав їй як під час аборту тіло дитини шматують і викидають. Вона боялась чи зрозуміють її батьки. Але батьки зрозуміли. Мама говорила, що вагітність – це ще непривід виходити за нього заміж, бо він ще не в змозі прогодувати родину, та й ніколи не зможе забезпечети сім’ю, бо він ледачий вчитися, ледачий працювати і занадто тупий в побуті. Вона уже й сама це почала розуміти, та шляху назад не було: боялась осуду села, знайомих.
Коли свекруха із його сестрою підібрали їй плаття, то бажання виходити заміж пропало зовсім. Батьки не хотіли, щоб це весілля було мукою для неї і дозволили купити плаття яке довподоби їй. Але на весіллі, ще до походу до заксу, вона вислухала від нареченого скільки бруду, що в результаті на офіційне запитання «чи згодна стати дружиною» не захотіла відповідати. Помовчавши, поборовши в собі огиду, вона сказала це «так». Кохання так і залишилось для неї загадкою. Вона не кохала його. Це на весіллі зрозуміла точно. Вона лише хотіла гріха.
Адама і Єву вигнали з раю за те, що вони спробували плід із дерева знання.
ID:
480974
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.02.2014 22:37:09
© дата внесення змiн: 27.02.2017 21:55:32
автор: Angelina Wij
Вкажіть причину вашої скарги
|
низький уклін вашому терпінню, що дочитали.
