Вона протягнула мені маленький пакуночок, вірніше згорток поштового конверту. Без надписів чи будь яких інших поміток. Просто маленький, зіжмаканий конвертик. Запитально дивився на вже рідних мені людей, змарнілих і зморених. По всьому, що сталося, вони відчували свою вину! Чому? Їх вини в тому не було. Як і не було вини моєї. Ні ЇЇ вини. Просто лихо. Випадкове та незбагненне, як гроза в сонячну літню погоду, як падолист у вересні із старої, ще плодородної вишні у батьківському саду: хоч дерево надтріснуте із всохлими гілячками , але справно дарує солодко - терпкі ягоди - вишні! Її мама мені схожа на ту вишню, така ж надтріснута. А я який? Не надтріснутий? Не знедолений? Не подертий? Який я?
Чи те лихо не випадкове, спадкове, вроджене! Яке те лихо? Звідкіля і чому? То не відомо! Але воно сталося, наполохало і змінило все! Геть усе!
Не було кіношного суму від пережитого! Не було заламування рук, крику, пучків волосся у руках! Не було! Сліз не було! Коли відчуваєш якісь сентименти, дивлячись якусь мелодраму, то поневолі накочується сльоза, підходить у горлі той комочок смутку і печалі. А тут, сліз НЕ було!!! Як! Можливо виморене очікуванням серце, трьохмісячної боротьби і смутку від поразки висушили сльозу. Вижали останню лиш тоді коли вперше те почув від НЕЇ.
Стосунки складалися як в людей! Все незвичне, переросло в щастя! Все життя здавалося спекотним літнім підвечірком, коли у місті раптово зменшується кількість автотранспорту і людей. Стає тихо і ласкаве тепло підвечірка огортає нас повністю, ніби пеленає. Ось таке було життя! Без сюрпризів і надзвичайного захоплення! Це і було щастя!
Робота дарувала приємним ростом кар’єри, стабільною і високою зарплатнею! Новим автомобілем, який не раз відвозив у наші місця! Постійне перебування у своєму світі: свої, улюблені кафе, алеї парку, наші дерева. Все наше! Той ліхтар! Під яким народилося і впевнилося воно – те кохання!
Коли маєш щось не очікуване - то виростають крила! Ще від першого погляду, тоді у тролейбусі, зрозумів, що не буду сам у житті. Що будуть діти! Що буду дідусем! І в мене буде моя друга половина: дівчина – наречена – дружина – мати - бабуся. Моя! Такі акварелі будує мозок, ледь відчуваєш приплив позитиву і омріяного, сімейного життя!
Поки не зустрів її, шквал нічних гулянь і нафарбованих з надлишком облич, в нічному клубі, став звичним відпочинком! Смак розпутної помади на губах і чужі дотики. Брудні і звабливі, часом необхідні, інколи, як порятунок. Але завжди награні! Не справжні! Пяні і шумливі вечірки! У тому житті усе було ніби навпіл, не на повну і не на довго!
Інша справа своє. Рідне. Стабільність у вияві почуттів і неощадливість у вживанні слова «Люблю». Усе було! У мене було все!
За своє не надто довге, посивіле на скронях життя, багато слів стали нести у своєму змісті неприхований страх: страх, небезпека, неспокій, безсоння, зрада, розрив, хвороба, кров, лейкемія! Саме вона – лейкемія, обікрала моє життя, позбавила ЇЇ життя і позбавила життя мене!
У руках все ще був той маленький зіжмаканий конвертик! Відкрив його з скрипучим звуком потертого паперу. У ньому були проліски – дбайливо засушенні в домашніх умовах! Певно у книзі – енциклопедії! Тепер вони ледь зіжмакані опинилися у моїх руках! Тепер моя рука, рука – пролісок! Тепер я понесу проліски у свій однокімнатний суперпростір, той перший букетик, колись молочно – жовтавих, першоцвітів нашої першої весни.
А серце все ще повільно відбивало: лей – ке – мія, лей – ке – мія, лей – ке – мія.
ЇЇ нема! Я безмежно закоханий!
ID:
486825
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.03.2014 20:21:07
© дата внесення змiн: 19.03.2014 20:21:07
автор: Андрій Толіч
Вкажіть причину вашої скарги
|
