У темному маренні древніх віків
Сидять Королі в своїй величі мовчки,
Не бачачи неба, не бачачи снів.
Холодний злий вітер між них виє вовком.
Морозними лезами місячне світло,
Спадаючи тихо на лиця ясні,
Скло пробиває, вривається в вікна,
На друзки б’є ночі кристали ламкі.
Ряд довгий високих оздоблених тронів
Зі срібними квітами, в золоті всі.
На головах срібні квітучі корони,
Смарагди горять на змарнілім чолі.
Лиця з каменю добрі і стомлені сном.
Королі непорушно сидять і, суворі,
Лиш вглядаються пильно у даль за вікном,
Посивілу тримаючи голову гордо.
Приховують стан сірі з каменю шати,
Що колись різнобарвні й в оздобах були.
А під ними колись вкриті золотом лати,
Що теперь також сірі у лапах пітьми.
Обвивають повільно і трони й самих
В білих квітах смарагдові стебла,
Пробиваються з каменю леза трави:
Віддих вловлюють каменю теплий.
Бо давно Королі ці посіли ці трони,
Та вони не померли, о, ні, всі живі!
Ні один не полишив цих древніх хоромів -
Всі поснули умить, скам’янівши вві сні.
І вже котиться Місяць за стомлені гори,
Вже заходить за гострі високі шпилі,
Посилає останній холодний свій промінь
І зникає із неба навіки-віків...
Ніч весь світ поглинає, розжовує в пащі,
Ніч ховає в могили і тих Королів,
І гори, і поле, і ріки, і хащі,
Й застелену землю покровом лісів.
Та в холоднеє небо, без зір яснооких,
Вривається промінь, і рве на куски
Ту темряву Сонце злоте, вогнебоке,
Змиває калюж сотні темних, слизьких.
Зорі Ранньої лучники стріли в вікно
Посилають вогненні й яскраві,
Королів зовуть тих попрощатись зі сном
І розбити скувавший їх камінь.
Тоді зміями тріщини в’ються у нім,
Градом кришиться камінь й спадає
З шат яскравих, з грудей, посивілих голів,
Молоді лиця їм відкриває.
Підіймаються з тронів, скидаючи пути,
Що їх квіти на них пов’язали,
А тепер обвивають вже трони навкруг,
Королів щоб вже більш не приспали.
З волосся зрива вітер дим сивини,
Залишаючи пасм зо два срібних.
Свої очі сумні Королі давнини
Прозорі розплющують й світлі.
Усміхаються Сонцю, вернулось до них
Що тепер, в найтемніші часи,
Й дістають по мечу, щоб блискучим й легким
Лезом врешті розвіять всі сни.
Сяють в променях знов позолочені лати
І одежі їх, вишиті сріблом.
Вітражі йдуть на друзки мечем розбивати.
Вже зітнуло всю темряву світло!
ID:
495810
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 29.04.2014 22:27:23
© дата внесення змiн: 12.05.2014 21:54:07
автор: Анаж
Вкажіть причину вашої скарги
|
