В той день у моєму житті з'явився Даня.
Він стояв і дивився на мене тихим і холодним поглядом. Він довго мовчав. Наче втратив мову. Я тремтіла. Тремтіла на стільки, що помічала, як час від часу по моєму тілу пробігали мурашки. А потім він підійшов і нарешті заговорив до мене.
Він був не таким, як усі інші. Його тепла могло вистачити, щоб зігріти собою вічно холодний дощовий Львів. Він жив у своєму просторі і часі. Ніколи не настроював годинник, любив міцну каву з морозивом. Він казав мені, що у житті потрібно любити кожну хвилинку, кожен подих. Казав, що ніхто не зможе зіпсувати мені настрій, якщо я тільки сама цього не заходжу. Він огортав мене любов'ю і я тонула в ній.
Згодом ми стали проводити вихідні в обіймах один одного. Кава, чай, кіно, театр. Я ніколи не бачила, щоб хлопець так захоплено дивився нудну виставу у театрі. Він зжимав мою руку так, що мені хотілось полетіти, наче повітряна кулька.
Я могла годинами сміятись з того, як він не міг давати собі ради. Не вмів зав'язувати краватку і не знав як заварити звичайний чай.
Він спілкувався тільки на загальні теми і ніколи не говорив про себе. Часто він розповідав мені про море. Про те, як там на березі Середземного моря починається нове, тепле життя.
Це була найкраща осінь у моєму житті, проведена поряд з тобою.
Вперше вона була такою теплою і наївно щирою. Та вона пішла, а разом і з нею ти пішов з мого життя так само несподівано, як і увійшов в нього.
