Знаєш, мене знайшли у кущах самшиту,
Де паслись циганські коні й цвірінькали босі діти.
Очі, бездонні й безвинні, дивилися їм услід.
Люди кричали: «Русалка!» й шептали: «Несамовита!»,
Стираючи об штанини свій прісний піт –
А я все одно з них випила кожен склад
І заквітчала пелюстками диких балад
Кожну тріщинку їхніх стареньких воріт…
Знаєш, як він прийшов, я тонула в тиші.
Мушлі, барвисті й злі, вінчали моє чоло,
Смокчучи з нього кров. Він знімав їх: «Тихше,
Тихше, моя сердешна, я тебе не вколов?
Де ж я, куди ж, на кого ж тебе полишу?»
Там, де старенький день гіркотою дише,
Він мені сплів в’язницю з півоній пишних;
Море з очей рядочками слів текло.
Інколи я мостилась йому під боком –
Груди здіймались, наче гарячий міх,
Камінь єднався з морем – чужим, широким –
Підперезавши хвилі брамою рук міцних:
Я була вся його, де б не кинув оком,
Тільки ж моря… Нема владарів у них.
Чуєш, лоскоче хвиля іржаві ґрати?
То відтепер – мій голос, мій журний спів:
Якось, як день вбирався в кульбабині шати,
Ніжний струмочок скелю його сточив.
Він скрізь шукав, шаленіючи од втрати,
Жінку, яку колись відібрав у хвиль...
Билися криком родимки-острови,
Що їх щоночі, ніжно й гарячкувато,
Губи його святили, немов маляток,
Кликали звиви ліній берегових -
Тільки ж моря… Немає над ними влади.
Чуєш, десь там – дощу напівтемний шум?
То наші діти-хмари говорять з татом,
То моє серце рве на шматочки сум.
Але ж моря… Їм серця не можна мати.
