Мов води бистрі, спливли роки..
Назад нема їм вороття.
Покрились кугою ставки,
Міліє з кожним днем життя.
Тепер я не шукаю броду,
Йду навпростець, йду навмання
І спозаранку пити воду
Я не веду свого коня.
Мій кінь стомивсь, його підкови
Дорога ненаситна зжерла.
І не потрібні більш обнови
Душі моїй – вона померла.
До сонця, вгору, в небо руки
Не простягаю, як колись,
Не плачу вже після розлуки,
Я волі випадку скоривсь.
І ти, чаруюча осіння,
Моя улюблена пора,
Не принесеш того везіння,
Що смуток з серця забира.
Не станеш більше на сторожі,
Щоб зберегти оті дари,
Які приносили погожі
Жовтневі сині вечори.
Не пустиш хворе серце з клітки,
За обрій мрій не поведеш,
Губами ніжними до квітки
Так, як колись, не припадеш.
І я, згораючи від муки,
Зірву зневіри пелену,
До сонця, вгору, в небо – руки,
Востаннє руки простягну.
