Якби не линув дощ із неба,
Не мали б зустрічі вони.
І дивуватись тут не треба.
"Все просто", - кажуть два її сини.
"Одного дня в хвилину сіру
Пішла матуся з хати в ліс.
Пішла далеко. З-поза тину
Було не видно чорних кіс.
Пригадую слова матусі:
"Любила я одну місцину.
Коли, бувало, я не в дусі,
Проводила там не одну годину"".
"Не раз мені казала мати,-
Озвавсь пізніше інший син -
"Ніщо не вміло перервати
Часу того неминучого плин.
Стоїш у природи на лоні.
Перед тобою швидка річка.
Ти в подумках тягнеш до неї долоні.
Не страшно, що ось-ось буде нічка
І думаєш про те життя,
Яке набридло вже до болю.
І не змінити його вороття.
Але хотілось так здобути волю.
Відчуєш різко - десь болить.
Болить та ниє, просить долі.
Десь глибше серця, там, не спить.
І просить: "ВОЛІ! ВОЛІ! ВОЛІ!"".
"Казала мати так колись.
Тоді тихенько відвернеться.
Щоразу сльози тут лились.
І "Все гаразд, гаразд", - клянеться.
Я стану тихо біля нех
Скажу: "Матусю, перестань!
Дивись ти краще на лілеї."
У відповідь мені: "Поглянь...
Поглянь на руки мої сині.
На очі чорні теж дивись.
Хіба я при своєму сині
Допускала таке колись?
Хіба могла подумать я,
Що стане порожньо в мені.
Поглянь як руки трусяться.
Пригадую із посміхом ті дні.
Хотілось рвати всю одежу,
Кричати: "Ось де я! Дивись!
Скоріш бери, а то не встежу.
Як це було тоді, колись..."
Корисною хотіла бути.
Собі, і людям, і йому.
І поки сили було чути
Хотіла посприять цьому.
А він дивився через сльози,
Бо дощ ішов тоді. Тик...Тик...
І враз пустив ще більші грози.
Він тільки Бог, а не чарівник"".
Тож, люди, чуда не треба чекати.
Прохати в Господа життя.
Потрібно тільки на ноги встати.
І самим творити своє буття!
