|
***
- Хто ти?
- Людина. Ти злякався?
- Ні.
- Ти сміливий. Чого ти так дивишся? Чий ти Ангел?
- Мама пішла в магазин, а я гуляв у парку.
- І опинився тут.
- Так.
- Будь обережний. Ми ще зустрінемось.
- Коли?
- Коли ти виростеш і станеш мене шукати, щоб я врятувала тебе.
- Не старій. Я з тобою одружуся.
- Коли ти мене знайдеш, я буду молодшою, ніж зараз.
- Як тебе звуть?
Присіла біля нього, взяла маленькі рученята в свої руки і тихенько прошепотіла власне ім’я. Сказала скільки їй років. Малюк здивовано дивився на неї. Його погляд зігрівав її схвильоване серце. Вона зрозуміла, що час йти, бо ще одна мить могла прив’язати її до нього назавжди...
***
- Привіт.
- Привіт. Котра година?
- Вже скоро.
- І ти мене не розбудила?!
- Не хвилюйся, ріднесенький. Доброго ранку.
- Доброго... Ти вже вдягла цю сукню?
- Ти мене попросив.
- Так... Так.... Все повинно бути...
- Співпадати?
- Так, співпадати. А як ти?
- Та начебто добре. Думаю, нервувати я буду пізніше.
- Ще б пак! Я б теж нервував.
- Ти й так це робиш. У нас ще 20 хвилин. Хочеш поснідати?
- Між першим і другим тостом я збожеволію.
- Я зрозуміла. Дивись: ходитимеш голодним.
- І нехай. Я дочекаюсь тебе. Повертайся скоріше.
- Я обіцяю.
- Не будь з ним довго, бо забудеш про мене.
- Ти ж знаєш, що це неможливо. Слухай, це найдивніший прояв ревнощів у світі!
- Можливо.
- Я люблю божевільного винахідника.
- Тоді повертайся.
- Обов’язково. І поснідай все-таки. Я буду переживати, що ти голодний.
- Якщо наш план не спрацює, то пустий шлунок буде найменшою моєю проблемою.
- Що ти будеш робити, коли я піду?
- Думатиму про нашу першу зустріч.
- Рік тому...
- Найщасливіший день у моєму житті. Всі вони, дні проведені з тобою, щасливі.
- Ти міг спізнитися. Це все мій письменницький псевдонім.
- Тоді б ми ніколи не були разом.
- Я постараюся все виправити. Виправлю.
- Ти впізнаєш, ну, обличчя...
- Я ж бачила знімок.
- Тоді щасти.
- І тобі теж. Я знаю твою жагу до життя, знаю, як ти хочеш бути...
- Я хочу бути з тобою.
Поцілувала його очі і попросила не розплющувати їх, поки він не залишиться один. Підійшла до дверей, які стояли посеред кімнати. Можна було подумати, що тут роблять ремонт. Всміхнулася. Щира правда. Вони ремонтували власні життя. На маленькому чорному сенсорному екрані, що знаходився на дверях, вона виставила потрібні дату і час. Відчинила та зникла в потоці світла.
***
Вийшла з будинку. День був безхмарним. Квітли дерева. Люди святкували. Померти ніхто не міг. Смерть була проти правил. Вітер бавився з її суконькою, модною в ці роки, а сонце гралося разом з малечею в пісочниці. Вона швидко дійшла до парку, в якому бувала з ним чи не кожного дня. Сповільнилася. Знала, що не може прийти раніше, як не може і запізнитися. Стала шукати очима. Ось закінчується паркан, ось пішохідний перехід. Все як він розповідав і показував. «Рідний мій, де ж ти...» Навкруги ніякої загрози. В повітря летять різнокольорові кульки. Кремовий поні їсть цукерку з рук якоїсь дитини, а його хазяїн цього не помічає. В кінці вулиці верещить рудий клоун. Щебечуть молоді матусі. Сперечаються горобці. Сірий голуб спить на підвіконні. Нічого не може статися. Це розхолоджує. Робить менш пильною. «Де ти, ріднесенкий?» Залющила очі, щоб заспокоїтися та зосередитися. Згадала про те, як все має статися. Знала, що ризикує. Далекий гуркіт її не збентежив. Стоячи обличчям до дороги, вона досі не чула кроків і саме це хвилювало. Сьогодні вона досягла того віку, про який мала сповістити його, щоб потім він знав, коли її сюди посилати. Згадала знімок. Уявила маленьке личко, посмішку, пухкі ручки... Всього 6 рочків. Жахлива несправедливість! Щось спрацювало в голові, щось увімкнулося і раптом вибухнуло. Вона знала, що має різко розвернутися та схопити його. У свої обійми. Притиснути до серця. Не відпускати. Не порушуючи плану, в останнє глянувши на перехід, зробила все як треба, як вони репетирували, але не побачила хлопчика. Дві секунди вона чула тільки власне серцебитття, а потім у поле її зору потрапив голуб. Він летів низько і приземлився прямо на білій смузі пішоходки. За ним стрімголов бігло дитя: її дитя, її сонечко, її коханий, життя якого було в небезпеці. Отже, голуб виявився несподіванкою, про яку він так часто попереджав. Навіть якщо на тобі та сама сукня, навіть якщо ти йдеш по власним слідам, навіть якщо ретельно вивчаєш кожен свій рух і слово, щось може піти не так. «АЛЕ ТІЛЬКИ Б ВІН ЖИВ!» Подумала, що не буде його, то й не буде геніальних винаходів, які полегшать життя людству, не буде її теперішньої, адже вони ніколи не зустрінуться і не покохають, не буде часового порталу, через який вона погодиться пройти першою, щоб врятувати його, ще маленького, від загибелі. Згадуючи, він розповідав, що тоді в неї все добре вийшло. Наскільки він міг це пам’ятати. Отже, вона не повинна його підвести. ...5-6 метрів між ними. Дитина, заворожена птахом на білій смузі, летить не в її обійми, а під колеса стрімкої чорної автівки. Вона не була ще матір’ю, але себе нею відчувала. Нехай краще вона. Це буде порушена обіцянка, дана йому, але якщо вчинити по-іншому, то взагалі нікому буде її давати і нікуди буде повертатися. Тому біжить, щоб стати між ними. Навколо люди - щасливі й сліпі, птахи – щебетливі й пустотливі, стрічки, кульки, поні, клоун... Він, хлопчик, ближче. Ближче. Близько. Замість того, щоб схопити й пригорнути, вона штовхає. Не до себе, а від себе /дитяча кофтинка м’яка на дотик/. Нехай так. Живи! Іншою рукою робить попереджальний знак, але рука ламається об метал. Зминається як паперовий стаканчик вона вся. Шкода, що так. Суконька накручується на колесо. Автівка трохи буксує на ній, але швидко долає перешкоду і, не зупинившись, зникає з пішоходки. Таке в надзвичайних новинах, в кіно, газетах, в її свідомості чи не кожного дня. Це здивує всіх лише на мить. Ніхто не заплаче. Всі забудуть... «А ти ЖИВИ...»
...Тільки цього дня померти ніхто не міг. Смерть була проти правил. Він ближче. Ближче. Близько. Замість того, щоб схопити й пригорнути, вона штовхає. Не до себе, а від себе. Нехай так. Живи! Іншою рукою робить попереджальний знак і зупиняє автівку. Машина вижчить та підстрибує від зіткнення з такою несподівано міцною плоттю. Зминається як паперовий стаканчик. Буксує, колеса прокручуються. Таке в надзвичайних новинах, в кіно, газетах, в її свідомості не кожного дня. Це здивує всіх. До прибуття поліції вона повинна зникнути. Та перш, ніж піти, вона підійде до НЬОГО. Подивиться на НЬОГО. Посміхнеться. Простягне руку назустріч дитячій ручці. Їхні погляди зустрінуться.
- Хто ти?
......................................................................................................................................................................
У критичній ситуації, коли щось загрожує дитині, жінка може зупинити машину, підняти важелезний камінь чи приборкати дику тварину.
ID:
516473
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.08.2014 09:18:53
© дата внесення змiн: 19.01.2015 16:05:49
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
Відчула і написала.
