скільки сили і грації, свободи і обмеження. скільки смутку і радості у цих безкорисливих очах. тонкі рученятка тягнуться маленькими пальчиками до сонця. велика голова ледь-ледь тримається на тонкій-претонкій бадилинці, і з кожним порухом вітру гнеться до долу. малесенькі ніжки вчепилися міцно у грунт, щоб не злетіти у небо отак неочікувано, без бажання. вона ж ще маленька і навіть не знає, що це – політ, у безмежному небі, з вірними птахами та необмеженою волею.
краплинка води впала на її зелені рученята. просто так, нізвідки. ось друга, третя, четверта… ой, як їх багато. як лоскотно і незвично відчувати на своєму тілі, ще такому незрілому, поцілунки дощу. йому байдуже, що вона ще дитина і не знає, що таке кохання.
її маленьке тільце вже втомилося від такої надмірної кількості пристрасті, але дощ все не вгавав та не вгавав. вона схилила свою голівку до землі, накрила своїми беззахисними ручками і чекала.
нарешті це скінчилося. промінчик сонця полоскотав її за долоньку і вона знову випросталася. її наповнювало неймовірне відчуття легкості, життя, енергії. вона помітила, що її руки стали міцнішими, а голова, яку було колись так важко втримати, стала легшою. дивно. вона стала дорослішою, вродливішою, сильнішою.
вона почала розглядати по колу. все жило і раділо, переливалося барвами та насиченістю. біля неї були особи, дуже схожі на її саму, але вони були мовчазними і непривітними. щільною стіною з усіх боків стояли її незамінні зелені охоронці, на фоні яких вона здавалася ще виразнішою і прекраснішою.
вона підняла голівку вверх і побачила блакитне-преблакитне полотно з золотими намистинками. вона б споглядала на нього вічно.
біля неї почувся гамір. їй стало страшно. чиясь велетенська рука опустилася і закрила їй небо. ця рука зірвала її тільце, від тільця відламала голову, а потім пелюстку за пелюсткою викидала на землю.
як шкода, що вона більше ніколи не побачить блакитного полотна…
