1
Я – українець і пишаюсь цим!
За Батьківщину хто б це не гордився?
Бо ж тут , під небом ясно – голубим,
На білий світ колись я появився.
Плодюча й щедра вічно ця земля:
Лиснять , мов масло, тучні чорноземи…
Дає вона натхнення і життя,
Щоби творить сонати та поеми.
Вона ростила хлопців і дівчат,
Тепло й снагу давала своєчасно:
Злетіло ж стільки з неї соколят,
Щоб світ доповнить добрим та прекрасним.
Її топтали чоботом не раз,
Не раз стріляли в серце їй і тім*я.
Та піднімалась з ран вона щораз,
В борні своє відстоюючи ім*я.
Рішучу твердість й міць на все життя
Вона завжди вкорінювала сину –
Обов*язку святого почуття
За тебе є в випробувань годину.
Болить моя поранена душа
За честь твою, за славу й негаразди :
Ведуть країну знову до ярма
Її нові господарі та газди.
Вітчизна , мати і сім*я –
Не відаю святішого я зроду!
Та вірю – зрине врода молода
З руїн та згарищ мужнього народу!
Хай в згоді всі духовній заживуть,
Хай зацвітуть оновлені катрани,
Хай перемоги в дар тобі несуть,
Як плід натхнень, майбутні Магеллани!
В твою я долю вірю , як в свою,
Люблю тебе , як матір і кохану…
Мов перед совістю , Вкраїною стою,
Найвищу й гідну віддаю їй шану.
2
Я – син селянський і горджуся цим!
Де б не бував , я буду пам*ятати
Своє село за пагорбом крутим
І вікна сині маминої хати.
До зрілості я ріс на місці тім,
Де тілом трепетав від щастя й болю,
Де на шляху , зеленім і ламкім,
У світ виходив по пшеничнім полю;
Де золотиться в липні ярий хліб,
Де зацвітають в травні вишні рясно,
Де дозріває проти сонця кріп
І мить в саду пречиста і прекрасна.
Хоч зазнавав невдач гірких і втрат,
Та тут вливався в море велелюдне.
Не треба повертатися назад,
Бо став близьким я та потрібним людям.
І земляки , зібравшись за столом,
Мене привітно будуть зустрічати…
Бо всмоктував з грудним я молоком
Любов і ласку маминої хати.
Я відчуваю скрізь її плече,
Ношу під серцем поля крапелину.
Мій Буг блакиттю-стрічкою тече
У гомінку заквітчану долину.
Світанком череда в луги бреде,
Долаючи туман , немов заслони.
Здається ,що до бою хтось веде
Стрункі й стрімкі військові батальйони.
В дощі у нас і трактор не пройде:
Все ніби в джунглях Конго чи Лесото.
Та не почуєте так більше вже ніде,
Як мелодійно чавкає болото.
В гаях зозуля радісно кує,
Щебече шпак на сотнях діалектів…
Лиш бездоріжжя змінювать своє
Не хочу на комфорт міських проспектів.
Щонайрідніше є- воно моє,
А іншого і не було ,й не буде!
Село в достаток харч нам віддає,
Воно наш дух викохує і будить.
Мене майбутнє зовсім не страшить,
Бо в долі завжди будуть проводжати
Оця подільська лагідна блакить,
Тепло і світло маминої хати.
3
Я – українець! Древній ми народ,
Ми – нація , ми – етнос, бо Дніпрові
Закарбували хвилі в пущі вод
І символи , і стяги малинові.
У нас були держава і мета,
Хрестили нас , як праведних, до віри:
Щоб не зреклись ніколи ми Христа,
Так дай нам , Боже , злагоди й довіри.
Сусіди ласо мацали наш тин –
Була страшніш за чорного монаха
Їм дружня міць згуртованих дружин,
Могутня зброя й шапка Мономаха.
Проникливий та мудрий Ярослав,
Він знав, над чим задумуються діти!
Нам до прогресу вікна прорубав,
Проклавши шлях до вченості й освіти.
Писали ми , бо мали письмена
І куполи різьбили золотії,
Та поховала мрії і надії
Софіївська повалена стіна.
Ми мали все : історію й роки,
В яких були досягнення і плани,
Та закував нас розбрат навіки
У кріпосні окови та кайдани.
Ми від Європи відвели татар,
Бо намертво стояли в підворотті…
Мов смерч , пройшовсь рішучий їх удар
По духові слов*янському і плоті.
Не підіймався наш на інших меч,
Ніколи ми не гнобили й нікого.
Скидаючи чужі кайдани з плеч,
Ми йшли до правди й волі – до святого.
Ми рухались до вірної мети –
Своєї самостійної держави;
В часи звитяг козацької доби
Писали книгу доблесті та слави.
4
Я – українець! Іншої нема
Такої України більше в світі!
Встає, на лікті сп*явшись ледь , вона
Біля лукаво виплетених сітей.
Куди б не кинув гострий ясний зір,
Куди лиш око поглядом сягає –
Від вод Дінця аж до Карпатських гір –
Скрізь простягнувся простір цього краю.
Від русичів упали ми в хохли,
До малоросів падали – до бидла,
Нас залюбки на бал чужий несли –
На стіл смачне відварене повидло.
Таки чудовий виховавсь плебей –
Нас запрягли , немов волів орати.
Зніміть пов*язку з ранених очей,
Пора і нам вже крила розправляти!
Моя держава , гордий мій народ ,
Суспільство юне, зовсім ще незріле!
В борні позбувшись рабства та колод,
Ми трішки лиш павпочіпки присіли.
Чи ж маєм друзів щирих й ворогів?
Мов стадо кіз, шарахаємось в полі
Поміж вовків голодних й пастухів
У пошуках своїх шляхів і долі.
Мій рідний люд, невже ти боягуз?
Невже до хвиль розбурханих прип*ятий ?
Бо ж знову нас в задрипаний союз
Вже тягне хитро братія пихата.
Я не бажав би схрещувать мечі:
Пережили ми війни незчисленні –
Хай не бояться пострілів вночі
На нашій мирній європейській сцені.
Цю землю рясно всіяли кістки,
Скропили кров*ю і батьки , і діти.
То ж , на планеті серед рівних ти
Достойна місцем гідним володіти.
До неба руки буду я тягти :
-О, досить нам вже борсатись в задусі!
Вершин культури треба досягти
Тобі , Вкраїно , в поступальнім русі.
5
Я – українець!Гарно ж як звучить !
Акорди милозвучні та чудові!
Мелодія закохана звучить
В співучих наших мові та розмові.
Пісні у нас веселі і дзвінкі,
Мов шлях Чумацький , довгі та протяжні,
В важкі часи, мов біль, сумні такі,
Від щастя в свято – ніжні і розважні.
Вони , як зміст народу і душа,
Його глибини ,злети і висоти;
Вони йому до серця й до лиця,
Бо вкажуть всім, звідкіль узявся й хто ти.
Не раз народ щемило наш в путі,
Заказували бонзи мові вмерти…
Та ми жили й мужніли в боротьбі-
Наш благородний дух не встигли стерти.
Немов червоне й чорне в рушниках,
Були медово –сонячні завії,
Було гірке й солоне по краях
В години зради , горя й безнадії.
Морили в тюрмах голодом тебе,
Гонили по етапах таборами,
Хотіли неотесаним мене
Та й нас усіх лишити баранами.
Приблуди , часом й наші ж хробаки
Всю суть твою і віру пропивали,
За твій же хліб всілякі чужаки
Тебе терзали , мучили , топтали.
Коли цвіла історія держав
І прямували мови їх у зали,
Всі ті , хто честі й совісті не мав,
З палаців мову нашу проганяли.
Та хтось же був гартований вогнем,
Умів горіти словом й не згоряти,
Бо голос мови в темряві і днем
Таки зумів у герці відстояти.
Мов перший сік вібрує у зелі,
Пульсують звуки чисті в кожнім слові.
Не маєм права всі ми на землі ,
Життя проживши, вмерти без любові.
Останній подих свій віддам сповна –
Обов*язок здійсню громадянина,
Щоби жила, раділа та цвіла
Надійна твердь –єдина Батьківщина!
6
З русинів я! Є тисячі ідей,
Які могли б нас в ціле об*єднати.
Та аргумент політикам оцей
Ніхто не хоче вчасно підказати.
Нас на дрібний розвіяли пилок :
На партії, на прошарки , на класи,
На віри , на конфесії – в гурток,
У бездіяльні , безпорадні маси.
Ми не будуєм- робимо обвал,
Катастрофічно падаєм в провалля,
Чи , може, ми ждемо нових навал,
Які зметуть Вкраїну в Зауралля?
Відчуження , віддалення людей –
Ні раду дать , ні разом поспівати,
Щоб збагатіти, свій же фарисей
Відправив нас по світу старцювати.
Шукаємо в чужих кишенях благ,
Мов жебраки , випрохуєм щось дати.
Людці з своїх й чужих злодюг- сутяг
Примусять нас , що й маємо , продати.
Корупція обвила нас , мов спрут,
І намертво в обіймах затискає.
В глухий забуто- безнадійний кут
Суспільство наше владно заганяє.
Цей час у долі дочок та синів
Не раз , не два ще болем відізветься
І за байдужість витрачених днів
Нам каяттям платити доведеться.
За втрачене майбутнє , друже мій,
Перед дітьми не буде оправдання.
То ж, з- під порога прагнень та надій
Нехай приходить швидше прозрівання.
Єднаймося , братаймося усі!
Гонімо геть розбещені ватаги!
Хай на Вкраїні – Київській Русі
Довіку майорять свободи стяги.
7
Народе мій , слов*янський побратим!
Тебе обравши , я не помилився…
Я – українець! Чуєте! –І цим
Завсіди й всюди з гідністю гордився!
ID:
538434
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 21.11.2014 08:22:51
© дата внесення змiн: 21.11.2014 08:24:47
автор: plomin
Вкажіть причину вашої скарги
|
