Не крайте долю, на дві рівні половини,
Не у словах чи гімнах суть народу
І як прожити далі без провини,
Що не зумів уберегти свойого роду.
Як плаче мати, на могилі сина,
Такого гарного, аж сонце гасне
І сивочоло видихне долина
І стисне кулаки, осиротілий батько.
Як молоде дівча не дочакалось,
Коханця милого свого і лиш цілунок,
Устам медовим, намертво загинув,
Зівяв й не розцвіте ніколи знову.
Як плаче те дитя новорожденне,
Й руками у повітрі жде опору,
Нема опори, лиш зчорніле небо,
Загинув татко, боронив свободу...
І зникнуть вороги, росою й сонцем!
Співатимем ми ще пісень веселих,
Бо ми не зайди тут і не чужинці,
Ми на своїй землі, справіку українській!
