Іноді сиджу і ловлю себе на думці, що безмежно скучаю.
Знаєш, моментами я шкодую,
що тоді пішла. Не залишила тобі жодного шансу
А ти щиро каявся, щиро просив пробачення
Просив дати шан.
Ти вибачався, хоч і ніколи нівчому
не був винним,ти весь свій всесвіт
мені віддавав до останку.
Не буду приховувати,
я вічно розбиралась в собі,
колопалась у власних фантазіях, шукала кращого.
Мені було з тобою безмежно добре,
але я все зруйнувала.
Спочатку до наших відносин,
довго мучила себе чекання. Молила, про твоє втручання
у моє життя.
Попри все, хотіла належати лише тобі.
Я пів року чекала і все само собою сталося.
Було лише дві зустрічі
і безкінченні ночі спілкування.
Ми не вилазили з скайпу, щоночі бажали солодких снів один одному,
А зранку просинались і казали "Добрий ранок".
І раптом само собою все сталося.
Ти зізнався мені у коханні.
Я не тямилась від щастя. Я відповіла тобі повною взаємністю.
Це були найчудовіші дні, поряд з тобою.
Це були найтепліші дні у моєму житті.
Нехай вони були дуже короткими і їх було
нестерпно мало.
Але, як приємно було гуляти з тобою під дощем.
Ховатись у дворах багатоповерхових будинків.
Стояти поряд з тобою і відчувати, як ти прикриваєш мене від протягу,
за своєю теплою сильною спиною.
Як приємно було відчувати, як ти цілуєш мене
і просиш дозволу чи можна тобі покурити цигарку.
Як неймовірно було цілувати тебе з кожним новим подихом,
з кожним зціпівшимся від дощу перехожим.
Як смішно було спостерігати, як люди боючись холодної погоди
дивились на нас із вікна. Чи то заздрили нашим поцілункам,
чи то просто дивились...
А потім я почала відчувати нестачу чогось у тобі.
Мені моментами ставало тебе забагато.
Я раніше чула, що з приходом у життя того,
чого так хотіла, ти перестаєш це цінувати.
Може я занадто довго хотіла з тобою бути,
що не побоялась навіть втратити...
При найменшій же твоїй помилці,
при найменшому не обережному слові.
Я не роздумуючи кинула ніж у спину.
Я не свідомо вирішила з тобою попрощатись.
І чого гріха таїтиму, що моментами часто сміялась.
З того, що типу ти дурень, бо надіявся, що ще мене не втратив.
Надіявся повернуся.
Був не винний, але просив пробачення.
Можливо, я таки багато для тебе значила.
Я не цінувала тоді того,
я була щаслива, що таки кинула.
Досягнула бажаного.
Боже, я зараз до болю огидна собі.
Як я могла так з тобою поступити. Як могла відпусти,
як болю титанічного могла тобі завдати.
Минуло неповних 4 місяці.
Кожен наступний, який б не зявлявся в моєму житті,
зраджував.
Після кожного отриманого від чергового коханця болю.
Я нестримно плакала.
Я сиділа в куточку і згадувала тебе.
Бо ніхто, чуєш, ніхто більше не був для мене настільки хороший,
як ти.
Тільки зараз я зрозуміла це.
Тільки зараз мені захотілось тебе повернути.
Тільки зараз я каюсь, бо почала боятись, що колись таки потону у власних гріхах.
Зараз нестерпно шкодую, що тоді кинула,
а не спробувала тебе змінити.
Може б у мене щось таки вийшло.
Шкодую, що кинула і не зуміла змусити тебе вчитись.
Бо саме бажання вчитись,
бажання вдосконалюватись і працювати над собою,
мені у тобі не вистачало.
Не вистачало книжкового розуму.
Знаю, ти багато пережив...
Знаю, але я дуже хочу аби весь твій біль
всі твої невдачі закінчились.
Я хочу бачити тебе - успішним.
Пройшло чотири місяці.
Весь цей час ми більше не спілкувались.
Видалились із друзів в соціальних мережах.
І до цього часу один одному нічого не писали.
Як раптом в один із моїх самотніх вечорів,
я побачила лайк під моєю новою фотографією.
Я подумала, що ти згадуєш...
Я подумала, що досі кохаєш. І мені зараз тебе дуже
не вистачає.
Я набралась сміливості і знову натиснула на ту кнопку.
Ту з якої все починалось раніше. Ту яку ти колись натискав.
Адже ми і познайомились вперше у соціальній мережі.
Я натиснула кнопку "долучити до друзів"
Не прийшло і хвилини, прийшло сповіщення "Підтвердив".
Я почекала і ще декілька секунд, набралась сміливості і написала йому -
"Привіт! Як справи? Як ти?"
Він відповів, як завжди.
Все було так ніби нічого і не було нічого не сталося.
Я лише відчувала через тенети всесвітньої павутини його здивування.
Адже він мав здивуватись, тому що я йому
таки написала.
А може не здивувався? Може він знав!
Та, впринципі, яка вже різниця...
Я написала йому і він не затягуючи час мені відписав.
Все почалось з самого початку.
І знову ці смайлики. Засоромлені спілкувались.
Кожен день він мені пише. Я з радістю відповідаю.
Але все відбувається радше ніж як у друзів... і навіть
не згадується те, як ми разом колись кохались...
Так, моментами, я хочу його повернути.
Але хто зна чи цінуватиму я його цього разу.
Хто знає чи не закінчиться знову все так погано...
Він може і навчився жити без мене,
а я знову в його світ ввірвуся і знову завдам йому болю.
Тим більше я досі часто думаю, про іншого. Який давно
відправив мене у френдзону. З яким ми друзі. А хотілося б більшого...
Якщо б я могла дати комусь пораду,
я б сказала: "Дівчата, ніколи не заплутуйтесь у своїх хлопцях, як я. Чіпляйтесь якогось одного, найкращого, та до смерті його кохайте."
Інколи я ладна розцарапати собі обличчя. Бризнути в нього кислотою.
Може, якщо б я народилась страшною, чоловіки б навіть не дивились на мене,
не втручались у моє життя і я б жодного з них не змусила страждати так само, як і вони мене.
Я написала лише історію одно, який посів місце у моєму серці.
А ж іще десятки інших, які щодня мій телефон зізнанями розривають.́́́́
ID:
546896
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.12.2014 20:16:02
© дата внесення змiн: 27.12.2014 20:18:01
автор: Іринка Свердан
Вкажіть причину вашої скарги
|
