Згадався чомусь переломний момент…
До чого б це? Що це поможе?!
Лиш спогади душу ятритимуть, схоже,
Як все розлетілось, розбилось ущент.
Я навіть не знаю, що тут написати…
Бо що, як були то наївні думки,
І все я сприймала, як не треба сприймати,
Душа малювала серця і квітки.
Тепер зрозуміла, нарешті, нарешті!
Дволикість тут – ти і я.
І, певне, не варто вже більше ховатись
За сотнями масок і днями «я».
І знову згадала, що було все класно,
Раділа, сміялась, веселішала часто.
Попри всі негаразди і такі різні будні,
Відчувала якусь нитку, думала, будь, що буде.
Не знаю, не знаю, не знаю,
Де логічне завершення?!
Не має його, а його й справді немає.
Не бачу. Крапка. Вкінці цього не хепі-речення.
