Промерзлий час завмер посеред поля
І я,зависнувши над краєм небуття,
Дивлюсь як смерч вогню, металу, болю
За мить змете моє роковане життя.
Невже то все? А як же та зозуля,
Що обіцяла довгії літа?
Я ж вірив їй – мене не брала куля,
І як же ті дівочії вуста,
Які так і не встиг поцілувати,
Тоді, як ми прощалися в саду?
Ні, ні - чекай! А як нещасна мати
Переживе оцю її біду?
За що їй це? За віщо нам ця кара –
Нахабство проімперської юрби?
Ненавидить за що нас та почвара –
За те лиш, що не хочемо в раби?
За те, що Русь – це ми, а не Росія?
За те, що незлобиві ми, не злі?
За те, що підло вкрадена Надія
Не підкоряється вам, ниці москалі?
Чому, чому, лихі захланні зайди,
Ви прагнете сусідської землі?
Чом начиняєте її металом "градів"
Це так заведено у "братньому" Кремлі?
Забулись-те, що згине той, хто прийде
В наш край з мечем від нашого меча?
І заховатись в цілім світі ніде
Тому, на кому Каїна печать?
Моя Вкраїна є, була і буде…
Вогненний стовп шугнув, ударив, згас.
Промерзлий час свої підставив груди –
Тримайся, синку, їм не взяти нас!
18 лютого 2015