Лина Костенко «Берестечко»
Часть 34
ШРАМКО СКАЗАЛ, ЧТО ВИШНЕВЕЦКИЙ УМЕР.
Ушёл престранно…Всё не просто тут.
В четверг он только пил и думы думал,
А вот в субботу все за гробом там пойдут.
Его везут в просмоленном гробу
Из Вишневец, чтобы успеть к субботе.
Пришёл конец такому сатане,
И сдох он не как воин на болоте.
На нём кафтан, носочки и колпак,
Несутся вслед рыдания и плач.
Рыдает войско… потому, что как
Найдёт замену. Знатный был палач!
А после ливня по колено грязь,
И жижу месят по дороге кони.
А гроб в пути болтается сей час,
Что душу палача не успокоит.
МНЕ ЭТА НОВОСТЬ - СЛОВНО ГРОМ С НЕБЕС.
Я тихо молвил, только и всего:
«Дождался я, как враг один исчез.
Но меньше стало лишь на одного».
Не поглумлюсь, что он в домашнее одет,
Что вырядился он не в те доспехи,
И, видит Бог, злорадства в сердце нет,
Как очернения, для собственной утехи.
Я на иконку тихо помолюсь…
И в ложе каменном для сна я расстелюсь.
Уж за полночь, и, как бельмо, окно.
Джура и оружейник спят. Они устали.
И рыцарь спит… Спокойствие одно,
Поскольку ближе к тому свету стали.
КАК ХОРОШО, ЧТО УМЕР ЗЛЕЙШИЙ ВРАГ!
Мне б радоваться… Но вот горечь не пускает.
И всё, поверьте, быть должно не так.
Но, холод смерти меж лопаток пробегает.
Как тяжела мне каждая минута…
Намаялся. Немного отдохну.
Идти ли в Чигирин? Ну, точно не в Субботов,
Где всё вокруг Геленою кричит.
Я там всего боюсь. Тот шлях под тополями,
Тот дом родной, что я не уберёг.
Там конь опять заржёт на эшафот на браме,
Изменой осквернён родимый мой порог.
ИЛИ НА ТВЁРДОМ СПАТЬ УЖЕ ОТВЫК?
Иль просто-напросто не сплю, смотрю я в темень.
Душа разбудит, дав опять поддых,
И сон кошмарный мучает всё время.
А ведьма вновь разбудит, заорёт:
«Ну встань, поешь, ну выпей… Ну хоть вылай,
И что живой, теперь не разберёшь,
Как пил, так был живее голубь сизый».
СПАСИБО ВЕДЬМЕ, ВСЕХ НАС ОГЛЯДЕЛА.
От нас ушла, её давно уж нет.
Здесь ночью ходит из сервиза пани. Надоела,
Ведь для гостей она устроит вновь банкет.
Охотник рыжий сходит с гобелена,
Тень сажетруса лазит по стене.
Опять пришла холодная Гелена,
И с ней поговорить хотелось мне.
ДЖУРА ОПЯТЬ ПОВЁЛ КОНЕЙ К РЕКЕ,
А оружейник крестится. Светает…
Нет ведьмы. Ёж разлегся на песке,
Уж как-то долго ведьма в этот раз летает!
Бывало раньше, в городок пойдёт,
Прибравшись в холостяцкой нашей хате.
Ты от чего прервала на метле полёт?
Не на метле! Сегодня я летала на лопате!
ТА ВЕДЬМА ДЛЯ МЕНЯ ТАК МНОГО ЗНАЧИТ,
Я ней лишь я хорошее скажу.
К примеру, в Польше ведьм ловили на горячем,
А я в почёте, при себе её держу.
Она ведь не была такой с рожденья,
Лишь к старости открылся этот дар.
С дорог войны пришла. Я ей в имении
И кров и покровительство отдал.
Но до чего же ведьма не злоблива,
Но, и она Гелену невзлюбила.
Вот так она и прижилась при мне…
Всё свои зелья варит в казане.
КАК НАД ЗАМОСТЬЕМ ВЫПУСТИЛИ ОГНЕННОГО ЗМЕЯ,
И он себя же сам схватил за хвост,
Вещунья предрекла, что победить мы быстро не сумеем,
И скоро первый снег падёт на наш погост…
Под Корсунем она нам предрекла удачу.
Под Львовом объявила мне, что городу я щит.
А о Гелене сказанному, я, увы, не верил,
Но, как и прежде, пусть вещунья мне одну лишь правду говорит…
А НОЧЬЮ В ЧАЩЕ ФИЛИН ГОГОТАЛ,
И рыцарь каменный так скалился зловеще.
Приснилось, что сегодня рыцарь встал,
Сидит один, с гробницы ноги свесив.
Он с цвета камня сереньким лицом.
Зубами светит, словно хочет нас сожрать он.
Как закричит, что предком нашим был однажды умерщвлён,
А я считаю – за разбой он «награждён».
УЖ ПАРУ ДНЕЙ, КАК РЯДОМ НЕТ ЗДЕСЬ ВЕДЬМЫ,
Вся крепость спит, но тяжки её сны.
К нам кажаны опять вновь прилетели,
Над головой беснуются они.
Звезда упала, пискнула синица.
Ночь тишину испила из Великого Ковша.
Впервые сон мне о свободе не приснился,
Поскольку в рабстве у меня душа!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 34
ШРАМКО СКАЗАВ, ЩО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ВМЕР.
Предивно вмер, таким раптовим робом.
Щось чимсь запив з панами у четвер —
в суботу військо вже іде за гробом.
Його везуть в просмоленій труні,
у Вишневець, щоб встигнути до смерку
Прийшов кінець такому сатані.
Безславно вмер, не лицарською смертю.
На нім каптан, пантофлі і ковпак.
Вже не гусарська одіж, не крилата.
Ридає військо доблесне, — ще б пак!
Коли ще світ такого вродить ката?
По зливі й досі не протряхлий шлях.
Багнюку місять коні довгохвості.
Труна з мерцем двигтить на стругулях,
не додає поваги йогомосці.
МЕНІ ЦЯ ВІСТЬ БУЛА ЯК ГРІМ ІЗ НЕБА.
Я тихо мовив, тільки і всього:
— Хвалити Бога, я дожив занепаду
страшного ворога свого!
Не поглумлюся і не відомщу —
що у пантофлях, що такі доспіхи.
Єдиний Боже, да не допущу
в своєму серці темної зловтіхи!
На срібляну іконку помолюсь.
На кам'яному ложі постелюсь…
Глибока ніч. Віконце як більмо.
Зброяр і джура сплять вже, поморились.
І лицар спить. Ми мирно живемо.
На тому світі всі вже помирились.
НУ, ОТ УЖЕ І ВОРОГ МІЙ ПОМЕР.
Мені б радіти. Радості немає.
Якийсь я весь потовчений тепер,
Що вже аж душу холодом проймає.
Важка мені хвилина моя кожна.
Здорожився, пора б і припочить.
У Чигирин — чого? У Суботів — не можна.
Там кожна річ у хаті Геленою кричить.
Там все мені страшне. Той шлях під яворами.
Той рідний мені дім, що так його беріг.
Там кінь той заірже. Там шибениця брами.
Там зрадою осквернений поріг.
ЧИ НА ТВЕРДОМУ СПАТИ Я ОДВИК?
Чи так чогось… Лежу, дивлюся в морок…
Душив мене під ранок домовик.
Приснилося, що впав на мене сволок.
А відьма мене будить, а відьма припадає:
— Та встань, та з'їж, та випий, хоч вилай, хоч завий!
Ой Боже, що робити? Людина пропадає.
Як пив, то було краще. Хоч видно, що живий.
СПАСИБІ ВІДЬМІ, ВСІХ НАС ТУТ ДОГЛЯНУЛА.
Тепер пішла, і десь її нема.
Вночі тут ходить пані порцелянова.
Але ж вона своїх гостей прийма.
Рудий мисливець сходить з гобелена.
Тінь сажотруса з комина ковзне.
А це вночі приходила Гелена,
але крізь лід не бачила мене…
ВЕДЕ ВЖЕ ДЖУРА КОНЕЙ ДО РІКИ.
Зброяр на вежі хреститься. Світає.
Немає відьми. Тільки їжаки.
Щось довго відьма на цей раз літає.
Було, й раніше до містечка йде,
обв'яже ликом постоли страпаті.
— А де ж мітла? — питаю.
Каже: — Е!
Найзліші з нас літають на лопаті.
ЦІЙ ВІДЬМІ Я БАГАТО ЧИМ ЗАВДЯЧУЮ.
Я вже її не маю за чужу.
У Польщі палять відьм.
В нас ловлять на гарячому.
А я в повазі при собі держу.
Вона ж, властиво, відьма не рождена.
То їй на старість прилучився дар.
З доріг війни прибилася до мене.
Я їй притулок в Суботові дав.
Але на що вже відьма незлобива,
А й та чогось Гелену не злюбила,
та так уже і їздить при мені.
Все якесь зілля варить в казані.
І КОЛИ НАД ЗАМОСТЯМ
ПУСТИЛИ ВОГНЕННОГО ЗМІЯ,
і коли він вкусив головою свого хвоста,
то сказала віщунка: — Відступайте, бо світ зазиміє.
Не презможете тут. А зима упаде товста.
А під Корсунем — ні. Там вона віщувала удачу.
І під Львовом сказала:
— Ти для нього не меч, а щит.
Про Гелену не вірив. Ніколи собі не пробачу.
А вона вже мовчала. Рукою махне і мовчить.
ВНОЧІ У ПУЩІ ПУГАЧ РЕГОТАВ.
Камінний лицар в місяці зловісний.
Мені сьогодні снилося: він встав.
Сів та й сидить, з гробниці ноги звісив.
Обличчя в нього сіре, кам'яне,
а зуби — ніби хоче мене з'їсти.
Як закричить: — Твій предок вбив мене!
— Ото, — кажу, — не треба було лізти.
ВЖЕ КІЛЬКА ДНІВ ЧОГОСЬ НЕМАЄ ВІДЬМИ.
Фортеця спить, і сни її сумні.
І костокрилі кажани із пітьми
над головою шурхають мені.
Упала зірка. Пискає синиця.
П'є тишу ніч з Великого Ковша.
Вже навіть сон про волю не присниться.
така в людини знічена душа.
ID:
577127
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 26.04.2015 07:10:05
© дата внесення змiн: 26.04.2015 07:10:05
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
