«Людина до поки жива,
Поки жива пам’ять про неї.
Поки живі її слова,
Та втілюються задумані ідеї.»
І часто ми ховаємо близьких,
По них ми часто ллємо сльози.
Та прикро коли ложем молодих,
Кладучи у руки, дві прекрасні рози.
Із болем дивимось на лиця тих батьків,
Що в мить одну утратили усе.
Положили в землю своїх «малюків»,
І серце стало їхнє так пусте.
Не дай вам Бог – це пережити,
Той біль, той сум і ту журбу.
І як в закриті очі говорити:
«Як сильно сину я тебе люблю»
