Ішов по місту із цигаркою в зубах.
Ішов спокійно, не зважав на вітер.
Ішов повільно по чиїхсь стопах.
У погляді читали всі - він лідер.
І більш нічого погляд не казав
І таке враження, що він не мав мети.
А він все йшов не знаючи куди.
Того шукав, чого ніколи не знайти.
Зривався вітер, починався дощ.
Та на алеї не було тій укриття.
Ховав себе у тютюновий дим.
Без парасолі йшов він у життя.
Ішов похмуро. І на мить здалося,
Що вся погода через його настрій,
Робила собі власні катаклізми.
І не змінити нам такий сценарій.
Та дощ вже йшов і на алеї пусто.
Всі поховалися в кафе попити кави.
Або лиш просто не любили воду.
Не хотіли за дурно отримати слави.
І раптом за спини приємний голос:
- Пробачте, ходіть до мене під парасолю.
І він обернувся, не встиг нічого сказати.
Незнайомка у руки взяла його волю.
Узявши за руку, щось тихо сказала,
І в нього усмішка з’явилася на світ.
Навіть якби все засипало снігом
Такі почуття розтопили б весь лід.
Вечір, йшов дощ і одна парасоля
З якою дві постаті йшли у світи.
Мовчала алея а з нею все місто.
І мовчки кохання будувало мости.