|
Мені було 5 рочків, коли це сталося. Мене і ще одного хлопчика мала забрати з дитячого садочка моя мама. Він мешкав по сусідству й подобався мені. Ми товаришували. Цей хлопець став першим чоловіком, до якого я доторкнулася. Взяла за руку… А потім він запалав. Зайнявся вогнем прямо на лавці, на якій сидів. Я злякалася. Мій друг почав кричати і махати руками. Цього крику я не забуду до кінця життя. Коли він скочив та побіг, палаючи, я, здається, зомліла, а опритомніла вже в лікарні, де лікарка пояснювала мамі, що в мене шок і що від такого довго оговтуються.
Вона мала рацію. Мене мучили спогади та видіння. Слідча комісія так і не зрозуміла, що сталося. Мене намагались допитувати, але я тільки плакала. Його матір зненавиділа мене, називала піроманкою та вбивцею. В моїх кишенях не знайшли сірників, запальнички чи якихось займистих речовин. Не знайшли нічого, а спогади свої я сама ховала, бо боялась і не розуміла їх.
Наступні кілька років я намагалася вчитися в школі і була там білою вороною. Ні з ким не дружила, уникаючи навіть тих, хто нормально до мене ставився. Кожну ніч снилося, як він горить і повзе по землі до мене. Я прокидалася з криком, бо знала, що мій друг мертвий, а повзе тому, що згорають та скорочуються його м’язи (читала, що в такому випадку відбувається з людським тілом). Від цього було ще більш моторошно. Коли наснилося, що і я палаю, я нарешті замовчала. І згадала. Згадала себе саму...
Ще 15 років я провела у різних лікарнях. Намагалися лікувати мою психіку: розмовляли, щось кололи, щось змушували ковтати… Я не завжди була тихою. Інколи і в мене були зриви. Всі, в тому числі і мама, думали, що я назавжди залишусь у лікарні. Я ж не була хворою. Просто треба було щось зробити зі своїм почуттям провини, навчитись якось опановувати його хоч ненадовго, прийняти себе такою, яка є… В останні місяці я стала показувати хороші результати в розумовій діяльності, була більш комунікабельною та спокійною і мене виписали.
Я приїхала до Києва і знайшла роботу офіціанткою. Тільки-но виповнилося 24. Знімала кімнату в двохкімнатній квартирі і раділа, що хазяйка рідко буває вдома. Я залишилась відлюдькуватою, багато читала: про вогонь, про блискавки, про піроманів, про квіти, через які горять цілі ліси, твір Кінга, старі газети, де йшлося про випадки, подібні моєму… Намагалась знайти відповіді і людей, подібних мені.
Не знаю, як це назвати. Прокляттям? Я не можу прив’язуватись до людей. Не можу собі дозволити. Хочу, але не можу. Тому в мене немає ані хлопця, ані чоловіка і скоріш за все ніколи не буде. Тільки виникне якась симпатія і доводиться тікати якнайдалі. Не лишаю телефону, не розповідаю про себе. А якщо раптом забуду про все та захочу до нього доторкнутися? Я сотні разів торкалася людей, але справа у почуттях, у хорошому ставленні, закоханості, моєму внутрішньому вогні. Я спепелю того, кого любитиму найбільше. Тому єдиний вихід - знайти некоханого або бути самій. Я обрала друге.
Коли про таке кажеш, навіть не вголос, а подумки, на горизонті з'являється хтось настільки чудовий, що ти просто не можеш дозволити йому піти.
Так, це був прекрасний чоловік. Він зайшов до нашого кафе з якоюсь жінкою, можливо, дружиною. Я осоромилася одразу ж, розбивши тарілку з чізкейком. Тому поки збирала сміття, їх обслуговувала інша офіціантка. Думаю, що це добре, бо вже в ту мить я хотіла його настільки сильно, що могла влаштувати вогнище до небес на кістках наших клієнтів. Фізична близькість, доторк, крихітна іскра - полум’я!
Треба його забути, ось що. Це не так просто, коли він ходить до закладу, де ти працюєш, кожного ранку і в обід. Жінка виявилася колегою, отже в мене навіть не було причин його забувати. Мої погані сни вже рік як відступили і я розхолодилася та забулася. А якщо одягти тонкі рукавички, ще ж бо весна? Принести йому каву й познайомитися. "А потім вбити!" Я не хочу цього робити. Було очевидно, що я і прив’язалася, і полюбила, і влипла. В мені було стільки вогню, що він готовий був вирватися назовні, заполонити собою все у зоні видимості, але віддати я його нікому не могла. Без наслідків. Зрештою, він так мене вб'є, спалить зсередини. Ох, скоріш би…
Коли таке кажеш, навіть не вголос, а подумки, коли перестаєш сподіватись, на тебе починає чатувати диво. Моє чатувало біля кафе. Він припаркував там тачку, а ми ще не відкрилися. Він перестрів мене, привітався і сказав, що приїде через півгодини забрати з собою сніданок, який я для нього приготую. Звісно, я оніміла на цей час, бо слів тоді в природі не існувало, тільки теплий вогонь вдячності за увагу.
Це був найсмачніший і найакуратніший зі сніданків, які я коли-небудь готувала. Це був мій витвір мистецтва. І, здається, він оцінив, адже з тих пір завжди зі мною вітався. Пізніше я дізналася, що він чи фірма, де він працює, займається виготовленням вогнетривких матеріалів. Яка іронія!
Отже, я знала його ім'я, чим він займається і сильно його любила - достатньо, щоб запросити на побачення? Невинне таке, без того, що роблять після побачення…
У п’ятницю, вдягнувши білі рукавички, я понесла йому каву. З кожним кроком він був все ближчим, а моя рішучість зникала, ставала прозорою, поки зовсім не розчинилася в повітрі. Я завагалася, завиляла з підносом між столиків. Може ще хтось замовляв каву? Може отому діду віддати?
- Несіть вже сюди, бо охолоне.
Він говорив офіційним тоном, але очі його сміялися. Я перестала виляти і з похоронним видом подалася до нього. Поставила каву на столик. Він схопив мене за руку в рукавичці.
- А ти за мною стежиш, хіба не так?
Озирнулася, сподіваючись, що він це каже комусь іншому. Позаду був тільки дід і ще одна офіціантка, у якої задзвонив телефон. Я мовчала, а він продовжив.
- Гарні мереживні рукавички. Добре, що ти в них. Люблю жінок в рукавичках. Ти о котрій закінчуєш?
- О сьомій.
- Я теж. Заїду за тобою, в театрі гарний комедійний мюзикл.
Мені було не до комедій. Я хитнула головою в знак того, що згодна, і запитала його про те, чи не хоче він ще чогось, маючи на увазі меню. Він засміявся і сказав, що театру йому на сьогодні достатньо, а я зашарілася. Вівця. От що значить не мати досвіду в спілкуванні з чоловіками, тим паче такими гарними…
Вже покидаючи кафе, він підійшов до мене і попросив залишатися в рукавичках під час нашої зустрічі. Проводжала його поглядом і чомусь не дивувалась цьому фетишизму - я якось одразу почала йому довіряти. Зате сама себе здивувала. Він же все зробив за мене. Сказав все, що я мала казати. Який молодець. Він повинен жити…довго. Як я могла погодитись на цю зустріч?
Протягом дня я хвилювалася так, що в мене заболіли спочатку голова, потім живіт. Начальник побачив, яка я бліда і відпустив додому на три години раніше, хоча клієнтів було вдосталь. Чудово! Завтра скажу йому, що захворіла. А сьогодні? Він чекатиме. На мене. Мій хороший. Скинула блакитного фартуха і поїхала додому.
В мене була гарна рожева сукня, яку я купила, але жодного разу не вдягала. Не було для того причин. Це явно була сукня для побачення, а як ще мені називати те, куди я йду? Перше. З ним. Хіба можна пропустити? Подумала про те, що так змінило мене, обірвало у 5 років моє дитинство. "Ми ж просто сходимо в театр і погуляємо трохи. Цього так відчайдушно хочеться. Я його не торкатимусь. Не можна. Не можна. Не можна… Неможливість любити - це дуже боляче…"
О сьомій я в рожевій сукні, мереживних рукавичках та білих черевиках стояла неподалік від кафе, щоб не бачив начальник. Він підійшов ззаду і заговорив мені на вухо, від чого я затремтіла.
- Встигла перевдягнутися? Така гарна!
- Спасибі.
- Я поставив машину біля того дерева. Ходімо.
Він взяв мене за руку й повів до свого авто, і хоча всередині в мене все палало, завдяки мереживній тканині він вцілів. Другий чоловік, з яким ми трималися за руки. Перший, який вижив. Він не був багатієм і це радувало. Зараз його фірма випускала вогнетривкі сейфи та шафи. Я теж розповіла йому кілька історій, пов'язаних з вогнем, які читала, замовчуючи свою власну. Він сказав, що в нас багато спільного, а я відповіла, що зелені очі, наприклад, і ми розсміялися.
В театрі було чудово. "Любовне безумство" нам сподобалося. Я плескала в долоні, а він був задоволений тому, що була задоволена я. Переживала тільки, щоб він не доторкнувся до мене по необережності або спеціально, адже те, що могло потім статися, було би справжньою трагедією. Він був обережний і добрий, піклувався про мене та мій настрій. Полум’я танцювало в моїх очах та дзеркалилося в його, серце вже давно зайнялося червоним вогнем, вистукуючи якість древні ритми. Нехай би воно зупинилося прямо зараз.
Після театру я сама запропонувала йому прогулятися і ми пішли в парк. Збиралася відкрити свою таємницю. Все, як є. Тільки би зрозумів. Нехай хоч хтось знає мене справжню. Ми зупинилися біля кущів, що квітнули, і я почала говорити.
- Ти мені дуже подобаєшся і ти подарував мені щасливий день.
- Чого ж ти така схвильована та сумна?
- У мене є одна вада, про яку я хочу тобі розповісти, не знаю, як це зробити, і боюся, що ти більше не схочеш мене знати.
- Ти таємний агент і вбиваєш людей?
- … Не перше, але друге.
- Чудово! Я теж.
- Слухай, ти жартуєш, а я - ні.
- З тобою і ще з кимсь колись щось сталося, а зараз ти не можеш собі пробачити?
- Так.
- У багатьох є така історія.
- У мене інший випадок.
- Який?
- Якщо… якщо…
- Ну…
- Якщо я доторкнуся до тебе - ти помреш!
Подивився на мене уважно. Зараз покине дурепу, а потім ще дізнається, де я останні 15 років пролежала.
- Ти це не жартуєш?
- Я зараз схожа на жартівницю?
- Якщо я тебе поцілую зараз, я помру?
- Так, мій хороший, і тобі буде боляче.
- … А якщо я відповім тобі, що хочу померти?
- Що ти кажеш?
- Що, наприклад, мені жити лишилося кілька місяців.
- Це ж неправда!
- Скажи, як ти це робиш?
- Як би я могла померти разом з тобою, але я лишуся.
- Чому ти хочеш померти?
- Бо все життя приречена бути одна.
- Не бійся.
- Я полюбила тебе з першого погляду.
- Я ходив в кафе через тебе. У вас жахливі тости і ти нічого про мене не знаєш.
- Тоді забери мене із собою. В тебе сильні прекрасні руки. Зламай мені шию, коли цілуватимеш! Вирви мені серце! Давай помремо!
- В тобі стільки відчаю. Ходімо зі мною…
- Рідний, я не жартую, якщо ти це зробиш…
Він не дав мені говорити далі. Він подарував мені поцілунок - перший в моєму житті, від якого планета почала палати, а потім і Всесвіт, а оскільки очі мої були заплющені, я не бачила як він помирає, як перетворюється на вогняний стовп, як з нього злазить шкіра і він кричить від болю, крики доходять до мозку, мозок блокує їх, щоб я не страждала, а потім він падає біля кущів і перетворюється на попіл. Не відчувала більше його рук на своїй шиї, його губи не торкались мене, я лишилась неушкодженою, тільки полум’я приємно гріло й облизувало моє тіло цього весняного вечора. Почавши плакати, розплющила очі. Що ж я наробила? Хотіла шукати його останки, його крихти, а він стояв переді мною у спалахах жовтого і червоного вогню. І я не зрозуміла, чи посміхався він, чи плакав…
Ми разом вже 5 років. Для нас взагалі трагедія - розлучитися. Працюємо разом. Гуляємо разом. Любимо і мріємо разом. Так, ми не померли. Ми знайшли одне одного. Йому лишалося жити не кілька місяців. Він сказав це, бо відчайдушно хотів близькості та тепла, як і я. Якщо ж ні, то краще смерть. Я її у нього просила, а отримала життя. Нам поталанило. Ми не спепелили один одного, зате розпалили. Тепер я розумію, як важливо зустріти в житті саме ту, свою людину. В нас все спільне - навіть прокляття/навіть дар. Мій чоловік в минулому пережив жах, що нагадує мою історію. Про це писали в газетах. Все життя він справлявся з цим, але розумів, що варто йому покохати жінку, вона перетвориться на попіл. Тільки не я. Тепер мій тягар став легшим, а йому стало легше з його тягарем. Ми ніколи не забудемо того хлопчика і ту дівчинку, ми й досі просимо в них пробачення, але тепер, через стільки років, в нас буває й багато щасливих днів. Він сказав мені, що в нього були жінки, яких він не любив, і з ними нічого не трапилося. Справа у почуттях, у закоханості, у пристрасті, у нашому внутрішньому вогні. Добре, що він у мене єдиний. Мій. Той, що назавжди.
Ми переїхали в нову трьохкімнатну квартиру. В нас обладнана спеціальна вогнетривка кімната, бо коли є любов, то під нами в буквальному сенсі простирадла горять.
ID:
582456
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.05.2015 13:23:25
© дата внесення змiн: 20.05.2015 17:36:19
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
