Я на кордонах власних почуттів
Поставив вежі.
За ними завше, нині - й поготів
Так важко встежить!
Здавалось би – чому уже палать? –
Весняні лишки…
Вони ж про це не хочуть навіть знать,
Не просять знижки.
І рвуть вуздечки коні вороні,
З розгону – в безвість.
Немовби що пороблено мені,
Мов нетверезий.
Тому прошу-благаю вартових,
Отих – на вежах:
Вартуйте пильно, поки я живий –
Боюсь пожежі!
лише той, хто здатен ось так палати почуттями; порушувати межі свого "я", щодня руйнувати розумом встановлені кордони.... лише той і вміє смакувати життя!
горіти, горіти і ще раз горіти, час тління ще прийде, не омине, клятий! ніяких веж, ніяких меж, і дайте волю коням!
це ж все одно що душу, розумну, чуттєву, повну життя душу - та на припон, у кайдани, у каземати заживо!
а вірш - бездоганна річ!