Зустрічає пасажирів на столичному вокзалі
Напідпитку вже о п’ятій в камуфляжі чоловік.
Не соромлячись, тормосить напівсплячих в темній залі:
«Я поранений на сході! Я герой – ваш захисник!»
Стукіт милиці, як постріл, проникає у свідомість,
Жаль замінює відраза: як він може? От же гад!
Я роки вже його знаю. Інвалід, та мав би совість!
Без ноги, бо втрапив п’яний він під потяг, не під «Град»!
Бабця зморщена з хустинки дістає зім’яті гривні:
«Ось, синочку, скільки маю… Бережи тебе Господь!»
Наші люди милосердні, добрі, щирі та наївні:
«Сам-один живеш? Адресу запиши мою, приходь!»
Витирає нишком очі. «Наш Славуньо у полоні.
Обіцяють поміняти, – плаче бабця. – Дав би Бог!»
Та «герой» уже не чує: є на пляшку «Оболоні»!
На горілку також вділить черговий добренький «лох».
Это бесспорно, спасибо. Но стих-е не о том. Не о нашем милосердии или безразличии, а о том, что одни умирают за нас, а другие - используют их подвиг без зазрения совести. И такие калеки, конечно, это меньшее из зол...
Це реальна картинка. Звісно, люди мають бути милосердними. Але коли я бачу таке кощунство... Не знаю, як вчинити. Не сваритися ж з такими "попрошайками")))
