дні звістили пору – забрехали
мов пси мертві на все святе і самотнє:
засліпили вікна
темною слиною, що горить болісно,
а в димарі кублиться доля –
така ж справжня, як і життя після неї.
ти стоїш на порозі, як перед світом,
що скоїв чимало злочинів,
а я віщую цю пору – і бачу твоє
лице у дощових ранах,
і як проганяєш псів, що вертаються
миттєво.
зі слів, що колись народились
між небом і землею,
зосталась єдина кров,
що має жити.
і дім твій новий – живе.
я відступаю, забравши з собою
спокій, роздертий псами.
