Колись дитиной я гуляв на дворі.
А там маленька росла тополя.
Чи так незручно вона стояла,
чи нам там місця не вистачало?
Завжди чомусь ми її чіпали,
їй листя рвали, гілки ламали.
Старенька тітка на нас кричала,
тую тополю все захищала.
Вона зробила їй огорожу,
завжди десь поруч, та насторожі...
Давно той тітки нема на світі,
і ми вже дядьки - свої є діти.
Тополя виросла разом із нами,
на п"ятом поверсі - в шибки гілками.
"Міськзеленбуд" припхався з технікой кремезной,
і за пів дня спиляв тополю величезну.
Ніхто не вийшов, щоби їм сказати:
не можна теє дерево чіпати.
Лише тополя - чому ж так щемить?
Немов хтось рідний помер у цю мить.
Сентиментальність, пані та панове.
Мені, здається, теж пора на дрова?
