Нове життя стелило сірі хмари,
Нова печаль мене розбила вщент.
Ніколи разом бути ми не мали,
Чи може, бути маємо… іще?
Цей легкокрилий вітер вже не літній,
Лютує осінь безміром дощів.
Мене любив, колись, мабуть, у квітні,
Ненавидиш тепер? Тікай мерщій!
Підбори, туш, прикраси – я готова,
У дзеркало вдивляюсь мимохідь.
Я безнадійно вірю знову, знову,
Можливо, вже сьогодні пощастить.
У натовпі людей шукаю сил,
Щоб витримати цей пекельний біль.
Тебе кохати, знаю, не просив.
До цукру звик, а я дарую сіль.
Та звідки стільки ненависті маєш?
Мабуть, від неосяжного добра,
Яке я дарувала, пам’ятаєш?
Чи може, не з тобою я була?
Казав, що хочеш бути лиш моїм,
А зараз ніби здихатися хочеш.
Цей постріл. Куля. Небо. Сірий дим.
Тепер мені не холодно. Спекотно!
Нова печаль мене розбила вщент,
Ніколи разом бути ми не мали.
Чи може, бути маємо… іще?
Нове життя стелило сірі хмари…
