Весь час сиджу у маминім дворі,
Як і колись, вертаючись зі школи,
Але у зрілості уже порі
Більш не побачу я її ніколи…
Хоч у думках, все ніби на яву,
Бо мудрість колихає сон у хаті,
В якій з відходом мами вік живу
І відчуваю рухи ті завзяті
Про той вже мрію піднебесний злет
Та зустріч, що з’єднає нас навіки,
Де небуття розкриється секрет,
Здоровий глузд забудеться, як ліки…
Адже на все Господня воля є,
Що два пов’язує незримо світа,-
Вона одна усім наказ дає
І відраховує життєві літа
Тож тільки згадки ворохом снують
У серці та душі моїй невпинно
Та спокою роками не дають,-
Все поринають у той мир гостинно…
З цією пам’яттю весь небокрай
Проходжу вмить, звертаючись до Бога,
Чому далеко так той вічний рай,
Чому земна кінчається дорога…
Чому та жінка, що дає життя
І згодна всесвіт у руках тримати,-
Дітей своїх там бачить майбуття,
Хоч має право на землі, як мати…
Тому так прошу долю,- шлях не край
Під сонцем неба чи дощовим зонтом;
Свою ж матусю – трохи почекай
Мене за тим безмежним горизонтом…
05.10.2015р.
