Ніхто не чекав сейріч, що напівсуха стара яблуня перед хатою Габораків так
рясно налиється весняним соком. А вона взяла і густо-густо вкрилася
дрібними пацьорками золотавих пуп’янків.
Стара Габорачка з-під лоба зиркне то на яблуню, то на свого чоловіка, голосно прицмакне і квапиться геть. Не йме віри тій чудасії. Майже цілу зиму насідалася на благовірного, аби зрізав неладну деревину.
- Нащо нам трухлявини перед хатов, Іване?! Та бійсі Бога,
йди зрубай тоту сушницю, най не стовбичит на сміх людям! -
пиляла його не раз, недобре зиркаючи у вікно.
На щастя, не допиляла.
І зараз їй самій дивно з тої оказії. Хоч не признається собі, та
голка вини штрикає десь під лопаткою. І в грудях щось муляє. Ніби й нерозумно таке говорити, а бере жінку заздрість до яблуні. Була майже до тла суха, а як зазеленіла. То лиш Габорачці
вже ніколи соком не налитися, аби скільки весен до хати зайшло.
Тим часом Іван усядеться собі на сінешні сходи, підіпре голову
кулаком та й любується на свою садовинку, усміхаючись нишком у вуса. Бо ніхто вже цієї весни не чекав від неї цвіту, а він має надію ще й плоду
діждати. Має одну таємницю. Знає - почула його деревинка, як докоряв за неродючість, за сухе гілля.
Згадає про ту святвечірню розмову, самому то плакати, то сміятися охота. Ох і виґабзував тоді бідолашну! Запевнив,
що не тільки зрубає її, непутящу, і на тонкі трісочки поколе, а й
щодо єдиного корінчика викорчує та свиням кине, а землю, де вона росла витопче і Сіркову будку туди перетягне! На самкінець кілька разів
потягнув буковим держаком по стовбурі: «Абись знала, негіднице! Абись добре знала,
як мені усихати!».
З великої любові чинив так Іван, бо ще пагінцем бережно загортав благенькі яблуневі корінчики у пахучу земельку. З
неменшої надії на Йордан, аби жінка не бачила, води
свяченої виніс, рясно покропив задубіле гілля і вже лагідно попросив, аби збудилася з
недоброго сну.
А вона взяла і почула його! Стрепенулася, забродила життям десь глибоко у
своїх коренях, у своїх напіввисохлих жилах. Деревина, як і людина, мабуть, уміє
чути, вміє відчувати. Як любов, так і ненависть.
То ж не стільки настрахала стару яблуньку гостра сокира у
дровітні, злагоджена йти по її душу, скільки оживила віра доброго чоловіка.
Тепер вона щодня тулиться своєю душею до старого Габорака, а той дивиться не надивиться на свіже пагіння. Тільки час від часу витирає зволожені очі та зводить
їх до неба. Щиро дякує Богові, що не допустив жорстокості в серце. Стає моторошно від думки, що міг позбавити свою яблуньку
останнього шансу.
Березень 2016 р.
Прочитала "на одному подиху ",такий милий ,Лесенько,отой діалект ,коли ми були маленькі ,а ЯБЛУНІ квітучими і молодими.та ,на жаль ,зникає і він ,відходить у вічність з нашими старенькими батьками.Пиши Лесенько ,в тебе вдається,як в мало кого . Дякую-повернула в колишню казку .
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, п. Олю, за такі добрі слова! Так приємно...
У прозі поки що почуваюсь не надто впевнено, але інколи находить...))))
Обіймаю Вас, дорога!
Дякую за твір.
Я теж саме зробив три роки тому з своєю грушкою ,яка вже росла сім років та не плодоносила .
В свят вечір вдарив її пару раз обухом по стовбурі і сказав , що це буде її останнє стояння , якщо не заплодоносить. Вже три роки поспіль гілля ледь не ламається від грушок. Так , що це щира правда .
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
