Написане після побаченого уві сні...
ПОБАЧЕННЯ
Її погляд зосередився на обличчі матері. Навкруги все наче потонуло в білому тумані і мати виглядала з нього немов зі старої збільшеної фотографії з розтушованими контурами зображення. Олену зовсім не дивувало, що віку матінка була такого ж, як і вона сама. Забулося, що голова вже геть уся сива і, що лише якісна фарба для волосся допомагає гарно виглядати. В цю мить вона була молодою, бо напроти сиділа ще повна сил та здоров’я матуся.
Передвечірній час підливав пітьму крізь єдине невелике вікно кімнати, але ні ненька, ні Олена світло не вмикали. Дочка здогадувалася, що мати сидить на краю ліжка, прихилившись плечем до невисоких металевих поренчат. Щось підказувало, що воно має тут стояти. Мати ніяково посміхалася до дочки, час від часу опускаючи погляд додолу.
Олену охопив хвилюючий трепет від нового спалаху любові до матері та безмежного жалю, бо вже багато років вони зустрічаються лише раз на рік. Так склалося. Але на цей раз зустріч відбувалася не в рідній батьківській домівці, а взагалі – не відомо де. Вибілені стіни чужого приміщення заволокло густе марево, не залишивши ніякого шансу розгледіти світлини в темних рамках, що зазвичай прикрашають кімнати.
- Мамо, - тихо звернулася Олена, – давайте до вас поїдемо…
Схаменулася, спіткнулася на півслові і теж зніяковіла. Мала б сказати «додому», але чомусь вискочило те «до вас»… Мати знизила плечами, потім заперечливо похитала головою.
- Не хочете? – здивувалася Олена. – Може у вас нема що їсти – але ж, що нам треба? Картопля в льосі є, морква, буряк? Наваримо борщу або супу, нехай і на воді. Ви щось собі ж варите – і я те ж їстиму.
Могла б додати, що по дорозі додому вона зайде в крамницю і щось купить з харчів, але чомусь не сказала.
- Чому не хочете, мамо? – допитувалась, ледь не плачучи.
Мати мовчала і дочка розуміла, що та їй відмовляє. Категорично. Мати в свою чергу зрозуміла доччин відчай і не витримала:
- Я вже звикла до самоти… От зустрілася з тобою, побачилися та й годі. А тобі до мене не треба…
- Та що ж це робиться, матусю?.. – з очей бризнули сльози.
Мати продовжувала винувато посміхатися, ховаючи очі від погляду дочки.
… Вечірню тишу сполохнув далекий дзвін. Олена відволіклася від обличчя матері і глянула на вікно, намагаючись визначити звідки лунає звук: зі школи, чи з церкви... Дивувалася – чому так пізно? Врешті-решт до неї дійшло, що дзвенить... на комоді будильник.
Олені не хотілося прокидатися. Їй щойно так було добре поруч з матусею, нехай трохи дивною і не такою привітною, якою була все своє життя.
12.08.2016
