Дощі. Тьмяніє осені краса —
У чомусь осінь стала схожа на жебрачку.
Щоденник днів минулих знов листа, —
На сторінках лишаючи сльозу-печатку.
"Минає швидко і краса, й життя, —
Сама собі вона шепоче тихо-тихо,—
Нема ніколи в мене майбуття
І дощ чомусь тепер сприймається, як лихо.
Як боляче відчути самоту,
Що холодом зимовим заповзає в серце
І літа бабиного пишноту,
Мов перекреслює дощу нестримне скерцо".
Та зовсім не жартує з нею дощ
І скерцо зміниться нав'язливим мінором.
Вже чути їй човгикання підошв —
Зима все ближче й ближче зі своїм дозором.
Пропустивши через своє серце, Ви олюднили душу Осені. Всі на її початку з нею, захоплюються її красою, а перед настанням зими вона залишається сама. Так і у людському житті... старість плаче...
Радченко відповів на коментар dovgiy, 31.10.2016 - 14:59
