|
"Шлях до Небокраю"
Небо як море, а хмари-вітрила –
плив корабель, через море бурштину.
Ясно навколо, мов зоряна злива;
шхуну ніс простір, без часу спочину.
Щогли дерева, як диво-створіння,
місяць дорогу побачивши вільну,
теж полетів би. – Небесне коріння
міцно тримає усе неподільне.
Дивлячись поміж гілля на галяву,
із обережністю, нишком, тихенько
(вже оминувши кущі кучеряві)
сів, причаївся під в’язом, близенько.
Там, розмовляли три дивні красуні,
про дивовижну, чаруючу ніч.
Ласкою, ніжністю бренькали струни,
відгук у серці ховавсь потойбіч.
Сумно дивилась четверта, мовчала:
- Чом ти сестрице сумуєш, в чім річ?
Може, що часу залишилось мало,
серце твоє в самоті, віч-на-віч.
- Ні, мої сестри! Я квітку гляділа,
щоб вберегти і від лиха, і зла.
Ніби кровиця, червона, не біла -
я ще не бачила, так щоб цвіла.
Кажуть, Летавиця зіркою сіла,
тут межи лісу, підступно украсти
квітку, що квітне, для віри у диво,
світ берегти і приносити щастя.
Може, сестриці, підемо хутчіше -
оберігати її разом з вами.
Сам Лісовик залишився, не тішить -
важко, тривожно, в душі ніби камінь.
Вітер-Чугайстер сховався за дубом,
солодко спали в гніздечку пташата.
Прагнути треба того, що задумав,
навіть як сумнів, почав докучати.
Хлопцю здавалося, ось вона мрія,
тихо ховався й вели його мавки
в місце, де чарами тугу розвіє,
і нагороду шукаючи палко.
Тут, серед ночі зозуля кувала,
може тому, що казкова вона.
Стебла ліщини, як списи нарвала,
ясену гілка - пухнаста рука.
Сови про здобич свою гомоніли,
клени віталися з небом і вітром.
Бігла лисиця спокійно, без діла -
ліс дивно-інший і нова палітра.
Довго минав, щоб ніхто не побачив.
Мавки ішли: то мовчали, то співом
ніжно-чарівним, сопілка неначе,
шлях уквітчали весняно, красиво.
Всюди-барвисто розсипані квіти,
там, де проходили мавки-красуні.
Бачимо те, що бажаємо зріти -
може тому, що душею ми юні.
В серці зірвалася огненна лава,
в кожну клітину проникла нестримно.
Мавка стояла напроти і звала -
радо, привітно і трішечки сумно.
Лагідно, ніжно дивилась у вічі:
- Хто ти, чому тут таїшся козаче?
Може це серце твоє сюди кличе,
в ніч незвичайну шукає побачень?
Дивно, чому же тоді заховався;
ти, тут шукаєш щось інше, напевно.
В пошуках квітки за нами підкрався -
ось в чому істина, правдоньки зерна?..
Ніби німий, не промовивши слова,
тоне у вирі, у згубі краси.
Скорений вродою, серця промова -
вогонь не розвіяти, як не гаси.
Причарувала Лук’янову душу,
серце, єство… Це вона, її очі
промінь в ранковому сонячнім русі:
«Може не сон це, чи може пророчий».
ID:
741118
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 08.07.2017 13:00:02
© дата внесення змiн: 08.07.2017 13:00:02
автор: Андрій Гагін
Вкажіть причину вашої скарги
|
